–  Я - вовк.

–  Ви хотіли сказати - вовчиця?
– спробував пожартувати Занадтий.

–  Я вас попередила.

–  Дивний фах. Ікони - не жіноча справа. Не помиляюсь?

–  Ні.

–  То чому?

–  Гарно платять.

–  Відверто. Ви хотіли показати мені свої картини.

–  Хіба?

Занадтий щиро зареготав. Уперше за тиждень.

–  Як вас звуть?

–  Володимир.

Тіна перебирала іконні дошки.

–  А дружину?

–  Лідія.

–  А дітей?

–  Валерій.

–  Ви сільський?

–  Хіба помітно?

–  У нас у селі баби й діди - Параски, Христини, Фросини, Нечипори, Карпи, Савки, одного з них звуть Савусьок, Прокопи, Нестори, Орисі, Килини. Ваша теща - Семклита, є навіть один Северин, йому вже сто років. Ми, їхні діти, вже маємо на гурт лише п’ять імен: Ліда-Люба-Ніна-Галя-Валя.

А онуки - усі Валєрики і Свєти.

–  То й що?
– З цією жінкою не розслабишся.

–  Так. Спостереження. Симптом. Або діагноз. Чи вирок.

Як глянути.
– І що ж ви ще помітили в нашому житті?

–  Ви поголили вуса.

Занадтий відчув легкий протяг під ложечкою.

–  Кажуть, кожний чоловік має через кожні сім років міняти зовнішність, роботу, квартиру й дружину. Я почав з зовнішності, - Занадтий порадів за себе, відвертіше не скажеш.

Тіна нарешті поставила ікону на порожній станок. Святе Сімейство. Колір і світло розтинали простір ікони навпіл.

Божа Мати, просвітлена і лагідна, сидить у м’якому червоному пеплумі, тримає на колінах Дитя у білій льолі, під прихистком темного склепіння печери. За нею у напівтемряві ледве читається бородатий Йосип. На колінах перед Сім’єю три царі. На тлі світлого-світлого виходу з печери. До ніг Пречистої довірливо тулиться біленьке наївне овече дитя.

Проте з ікони струменіла не умиротвореність, а тривога.

Все написане за каноном, принаймні, без попсового модернізму, а водночас таке гостре, динамічне, як зведений курок. Хочеться відвести погляд. І водночас не хочеться.

–  Щось мені навіюють ваші роботи.

–  Ви бачили лише одну.

–  Другу бачив у Люмбаґа. Ви йому подарували на ювілей.

–  Я ніколи нічого не дарую. Тільки продаю. Ту у мене купив Володя-космонавт і подарував.

–  Вас саму.

–  Пр###ошу?

–  Картини нагадують вас саму. Чи ту, кого вдаєте.

–  Я вдавати можу, картини - ні.

–  З вами важко змагатися. Щиро кажучи, не збагну, навіщо ви мене сюди покликали.

–  А чого ви сподівалися?

–  Та сподівався.

Бути відвертішим - неможливо. Невже вона аж така фригідна? Тоді кругом марш і не витрачайся. Він давно на лапках розучився стояти. За півроку вона кусатиме лікті, але потяг удаль загуркоче.

–  Маємо час, - сказала Тіна і подивилася на Занадтого запалими бурштиновими очима з вогником на денці: так відбивається зоря на дні колодязя.
– Мамо, це ви?

–  Та вже, - почувся старечий голос.

–  Ходімо, вас певно чекають, - сказала Тіна.

–  А вас?

–  Мені працювати, мене ніхто не годує.

Гіп-гіп-ура! Вікторія! Сама Ніка м’яко сіла з небес на широких своїх крилах. Гаразд, розумако, я приймаю запропоновані тобою правила гри - просуватися поволеньки, крок за кроком. Доки я впораюся з ДТП. А тоді тебе ніхто не питатиме. Немає такої жінки у Всесвіті, яка б відхилила мою пропозицію… Нема і не буде. Сама прийдеш здаватися.

Вони зійшли дерев’яними сходами, тримаючись за вигадливі бильця.

–  Гарний майстер, - Занадтий поплескав по дереву.

–  Василь Прокопович. Чоловік моєї подруги Параски Ничипорівни. Всю столярку зробив. Кращого немає в селі.

Навіть діжку може склепати.

На першому поверсі їх зустріли огрядна літня жінка, чимось невловимо схожа на Тіну, і сухенька жвава бабця.

–  Знайомтеся, мамо, це Володимир…

–  Петрович.

–  Петрович Занадтий. А це моя мама Феодосія Данилівна і наша сусідка баба Сашка.

–  Добридень, як ся маєте?
– ввічливо спитав Занадтий.

–  Дякуємо. З ніжки на ніжку, - була відповідь.

–  Мамо, може вийдемо на двір, там світліше.

–  Та не треба, я й тут бачу.

Жінки уважно роздивлялися гостя. Протяг біля серця знову насторожив Занадтого.

–  Це не ви Семклитин зять?

–  Я.

–  Нечасто буваєте у тещі.

–  Нечасто. Роботи багато. Я їй матеріально допомагаю, - Занадтий сам здивувався, що виправдовувався.
– Даруйте, я справді маю йти. Дякую за каву. Сподіваюся, побачимось.

–  Можливо.