Від маратону.

Тіна увійшла до альтанки, сіла на дерев’яний ослін, поклала свого «Кардена» біля «Кардена» Занадтового. Покрутила у довгих сильних пальцях сиґарету, розминаючи. Нігті її були коротко підстрижені, під ними чорнів ободок - фарба, мабуть. Занадтий пас очима кожний її порух. І кожний порух гармонійно відлунював у ньому.

–  А на скільки відростає волосина за день?
– чулося від столу.

–  На живому тілі на півміліметра, на трупі швидше.

–  А скільки живе одна волосина у віях?

–  Сто п’ятдесят днів.

Міністр був у захваті від Кочубея. Він раптом згадав себе, земного, і зробив кілька фігур вищого пілотажу, радісно виспівуючи на весь Всесвіт: «Ішла баба через річку та й присіла на льоду. Чіпляйтеся, раки сраки, я на ярмарок іду». І одразу ж покартав себе за вульґарність.

–  А чому про Десну російською?
– запитав Занадтий Тіну для затравки.

–  Для дохідливості. А чому, коли вас представляли Володці-космонавтові, він спитав: той самий?
– запитала Занадтого Тіна.

Тепла олія задоволення м’яко змастила його зранену душу, як воліли б сказати справжні художники слова.

–  Бо я той самий і є. Ви дивитеся телевізор?

–  Ця тлуста жінка в червоному - ваша дружина?

–  Так.

–  У неї цікаве обличчя. Як у хижої курки. А ті натюрморди - ваші друзі?

Занадтий образився. Холодно вибачився, вийшов з альтанки. Тіна його відверто іґнорувала, кльову не було, поверхню ставка вкривала ряска.

–  У нас у селі була одна дівчина…

Занадтий озирнувся. Валентина в альтанці струшувала попіл і була певна, що далеко він не піде. Він і не пішов.
– … її звали Фросиною, по вуличному Пріська. Жила сама, бо сирота. Добра дівчина, але трохи того. Її хату не обминав хіба що ледачий. Вона, бідака, за кожного заміж збиралася, по-чесному. Останнім був аґроном на прізвище Хитрий. Ходив-ходив… А тоді Пріську знайшли на бантині.

Повісилася. Залишила записку. Чотири слова: «А ти, Хитрий, помни».

Занадтий не любив загадок. Вони його дратували. Через те не читав детективів.

–  Чому Хитрий? Ходили ж усі.

–  Думаю, ті просто користалися, а цей - одурив і образив.
– І до чого ваша байка?
– терпець Занадтому вривався.

Валентина викинула недопалок.

–  Хочте, я вам свої роботи покажу? Тут, недалеко, в кінці вулиці.

Люмбаґо уважним поглядом провів Занадтого і Тіну до воріт маєтку. Лідка теж побачила і вкрилася червоними плямами. Люмбаґо зрозумів, що за мить одержить «аторваниє годи».

–  Лідуню, давай-но посидимо в саду, доки твій Занадтий виконає одне моє інтимне доручення, - Люмбаґо схилився до Лідчиного вуха і зашепотів.

Лідка миттєво вимкнула сльози і недовірливо глянула на Толіка.

–  Слово честі, - Люмбаґо притиснув руку до грудей і віддано зазирнув їй у вічі.
– Ти тільки не виказуй мене Мадам, згода?
– І давно ти?
– Лідка округлила очі, в яких уже світилася непідробна цікавість.

–  Тс-с-с-с. Скрізь шпигуни.

–  Толіку, кицюню, розкажи. Присягаюся, від мене ніхто нічого… А я було подумала, що Занадтий скакнув у гречку, доки я худла, як проклята.

Занадтий перестрибнув слідом за Тіною газову траншею, вкотре заприсягнувся відновити зарядку і хутко пішов за жінкою. Вже вірив Толікові, що все загараздиться, повнився чудовою травневою дниною, присмаченою алкоголем.

–  Сюди.

Тіна з висоти зросту легко перехилила руку через хвіртку, одкинула клямку, пропустила Занадтого. Кругом сліди нещодавнього будівництва, але красень-котедж повністю вилупився з шкаралущі і вивищився над садком. Зупиняв погляд незвичний скляний дах другого поверху.

–  Ще до ладу не обжилася, закінчено лише майстерню.

Маю працювати.

Відгонило фарбою, сирістю, пусткою, незатишком.

–  Мешкаєте сама?

–  З матір’ю.

Тіна відказувала коротко, як у суді чи в строю. Так, слухаю, нікак нєт. І це приваблювало. Мовчання для жінки - найвиграшна поведінка. Скринька, ключі від якої не знайдено, і яку не знаєш як відчинити, завжди увижається сповненою діамантів.

У майстерні Тіна всадовила гостя на раритетний стілець, гарно відреставрований або ловко підроблений під старожитність. На чверть просторого приміщення тьмянів комод.

Справжнє диво. Комод-будинок, комод-місто, комод-країна.

У чотири поверхи, з колонами, безліччю ящиків і шухлядок, оздоблений гірляндами з різьблених квітів і плодів. Дерев’яна мереживна діадема увінчувала всю споруду, сягаючи високої стелі.

–  Подобається?

–  Фантастика. Де ви його знайшли?

–  У Бельгії.
– ?

–  Я там розписувала собор. Замість частини гонорару взяла собі це і ще кілька речей.

–  Хто ви?

Тіна готувала каву по-турецьки у прилаштованому для цього залізному ящику. Вправно пересувала крихітні джезви, загрібаючи ними гарячий пісок.