Але ж достобіса гарний.

–  Що то є?

Над ослоном, встеленим колись розкішним, та вже геть протертим до дірок карпатським коцом висіли географічні півкулі. У кружечок біля Києва встромлена шпилька. Від неї до всіх континентів - товсті вовняні нитки. І до Австралії, і до Полінезії. На кінцях ниток - довгенькі, мов рецепти, папірці.

–  Це унаочнення моєї теорії Великого Пупа.

–  Пане Романе, ви опікувалися мною і моїм автом. Я мала втіху побувати у вашій хаті. Ви ж не відмовитеся пообідати зі мною? А заразом і розповісте про свою теорію. Уперше в Україні мені трохи сумно і самотньо… Викрадати я вас не буду.

Роман щиро засміявся і погодився.

Кліп на легендарну «Червону руту» легендарної «Смерічки»:

ТИ ПРИЗНАЙСЯ МЕНІ, ЗВІДКИ В ТЕБЕ ЦІ ЧАРИ… Василина, кермуючи, нашорошила всі свої жіночі локатори і радари. І НЕ ТРЕБА ШУКАТЬ ТОБІ КВІТКУ НАДІЇ… Йому вочевидь подобається їхати в гарному авті поруч з гарною жінкою гарним літнім днем у гарне велике місто. БО ДАВНО УЖЕ ТИ УВІЙШОВ В МОЇ МРІЇ… «Мо’ ще не вечір, - думала Василина чистою англійською, - чому я маю відмовлятися від чоловіка, якого хочу, як нікого? Хіба це не знак долі, що дядькова забаганка помогла моєму серцю знайти себе?» ЧЕРВОНУ РУТУ НЕ ШУКАЙ ВЕЧОРАМИ, ТИ У МЕНЕ ЄДИНИЙ, ТІЛЬКИ ТИ ПОВІР. . .

А Роман тим часом натхненно просвіщав.

–  Наші Тихі Води засновані тисяча сімсот якогось року.

Сюди вивезли хворих на сухоти. На лісовому деснянському березі покинули. Виживуть, чи ні, як Бог дасть. Люди вижили, заснували багате і щасливе село. Бо працювали на себе і на дітей, і їх тому самому навчали. Вилонювали нові удатні покоління. Красиві й сильні. А світ про них, спасибі йому, забув. Але знайшовся серед них один і навів на село воєвод і бурмистрів. Відтоді Тихі Води жили, як увесь світ: на роботящих та удатних воду возили, красивими й гордими шляхи мостили. Та ж кращі з кращих, як убиралися в колодочки, тікали звідси мерщій, у багатші краї, світ за очі. Бо розуміли, що. І ставали там пророками, міністрами, ґеніяльними письменниками і живописцями, маршалами і главами чужих держав і армій, винаходили для людства ракети і телебачення, нові ліки, шукали і видобували нафту й газ, золото й діаманти, через півсвіту клали рейки й шпали, розорювали землі, що зроду не родили, і вигодовували чужі нації, підживлювали їх своєю кров’ю та розумом. Я дослідив і позначив на карті, яку ви бачили, долі майже двох тисяч наших односельців лише за два століття. Вони склали славу різних країн світу у різних галузях людської творчости. Там записані лише най-най. Нобелівські лауреати, засновники наукових шкіл, володарі «золотої бутси», чемпіони світу й олімпійські чемпіони. Є навіть один вождь індіанського племені у вашій Канаді. Кільканадцять космонавтів тиховодського походження, один уже й за нинішнім громадянством - наш Володя Кучеренко. Я переконався: копни глибше будь-якого Патріарха Константинопольського чи голівудського ґвяздора, знайдеш діда-прадіда тиховодця. Ось і виходить, що ми - Великий Пуп людства. А ти кажеш - бідні.

–  Страшенно цікаво!
– Василина читала у Карнеґі, що розмову, важливу для мужчини, жінка має підтримувати будьщо.
– А чому ж тоді ви такі бідні, як такі досконалі?

–  Досі вважалося, що помилятися, бути слабкодухою, підлою, хижою і взагалі - «не такою» може лише людина. Індивідуум. А народ, нація - священні корови, недоторкані й непідсудні. А таки є нації удатні, ікласті, хитрі, підступні. І є слабкі, беззубі, беззахисні. Існує велика компенсація за такий розподіл чеснот. Історія час від часу великою ложкою у великому казані перемішує людське варево, обертаючи сметанку на одвійки. Більшовики влучили в яблучко гаслом: хто був нічим, той стане всім. І зобиджені Богом нації стали під їхні знамена. Українці - нація-феномен, годі шукати такої подібної. Діставши від прибульців елітні гени, народжуючи сотнями ґеніїв і тисячами талантів, вони, як спільнота - нездара. З великої літери Не. Феномен, зворотний феномену мурашника, де кожний мурашка - ніщо, а цілий мурашник - Мураха. Чому? Питання не до мене. Передано нам еґоцентризму, недодано… добряче чогось недодано. Чи то співочі зграями не літають, - зграями літають інші. Вихід: або міняти карму, зрозумівши, що кулак сильніший за безпорадно розчепірені пальці, або чекати на велику ложку Історії.

–  Може не все второпую, бо мушу пильнувати дорогу. Чому ж тоді українці у нас, на Американському континенті, живуть заможно, мають поважні громадські організації?

–  А хіба порівняєш українське національне лобі для своєї батьківщини у вашій країні, наприклад, з усесвітнім єврейським? Яке маніпулює президентами.

–  Я над тим не думала.

–  Яка в нас може бути держава, коли кожний українець - Цар і Бог, і Гетьман. Кожна родина та її дворище - держава.

А спілкування? Це не сусідська балачка через тин, а переговори міністрів закордонних справ і самміти на найвищому рівні. Ви ніколи не чули, як лаються баби навесні? Коли трактор оре городи. За сантиметри і міліметри межі вибухають гарячі точки по всій державі. Мільйони конфліктів. Бо це іноземна аґресія, порушення кордону, загроза суверенітетові обійстя. Якому на загал байдуже до запарканного світу - його ойкумена тут, по цей бік тину. Звідси не сприйняття нової інформації, вороже ставлення до всього, що йде з широкого світу, до перемін, до ноу хау, без чого неможливий поступ…

За роки стаціонару і аспірантури Роман вивчив Київ як абетку. І любив його. Як любив молодого Тичину. «Над Києвом - золотий гомін, І голуби, і сонце! Внизу - Дніпро торкає струни… Чорнокрилля на голуби й сонце - Чорнокрилля». А зараз Роман нічого не впізнавав. Ревниво дивився на сіменси, макдональдси, м###аркети, шопи і бістро. Втім, завважував, що европеїзація і американізація пішли столиці на користь. Чистіше, святковіше, схоже на місто, де живуть цивілізовані люди. Передки чобіт уже чистимо, гляди, й до закаблуків дотягнемось. Умовившись з Василиною про зустріч, Роман подався до редакції газети «Комсомольцідобровольці», де колись зопалу опублікували його «Ґарґар».

Позбувшись тепер ідеолоґічної цноти, а заразом і назви, газета вчилася працювати на панелях, де, звісно, й обличчя, і одежа, й душа мають бути привабливими. Виразними.

Штрикати в очі. Оголятися до негліже, до ню. Шеф прийняв приязно.

–  Прочитав твій «Інфульс». Старий, це ґрандіозно і саме те, що треба сьогодні, - за старою комсомольською нахабністю редактор одразу перейшов на ти.
– Я кажу: хто довго мовчить, той щось знає. Я перемовився з одним видавництвом, вони беруть. Друкують власним коштом. Ось телефон. Може, й гонорар дадуть. Бо - відкриття. Щось привіз? Я вчора дав першу подачу про тебе. «Коли мовчання - золото» називається. І підзаголовок «Про невидану книжку Романа Коханця». Як?

–  Спасибі. Маю прохання. Життєво важливе. Або поможіть, або порадьте, до кого звернутися. В цьому журналістському розслідуванні знайдете й свій інтерес.

Погомоніли з годину. Роман виклав про вбивство Міністра все, що знав. І свої міркування.

–  Він був на «жигулі», для мажора слабкувато, - засумнівався редактор.
– Що ж ми маємо? Марку машини, колір, дві цифри номеру, подряпину на правому крилі, вуса.

Дізнаєшся щось - телефонуй. А про видавництво не забудь.

Його нещодавно купив один справний хлоп. Моя аґентура запевняє, що новопосталий видавничий інтермаґнат має гарні перспективи. Отож майструє собі громадянське обличчя. На красне письменство усі начхали, а він - підтримав.