Тіна поклала гітару, взяла сиґарети, і не чекаючи реакції, подалася в сад. Занадтий - за нею. Ліда сіпнулася.

–  Лідуню, а ось дивися, кого я тобі покажу, - Толік миттєво прикрив наступ Занадтого у новому стратегічному напрямі.
– Це наша Мотря Орестівна, її батько Кочубей.

Мотря щойно побралася, і отой леґінь у чорному - її чоловік Ігор.

–  Вітаю, - схлипнула Ліда, намагаючись пасти очима Занадтого і Тіну якомога довше.
– І не просто «вітаю», а гірко!
– скомандував Толік.

Гості загукали, чаркуючись з розпашілою гарненькою Мотрею Кочубеївною у ясних лялькових кучериках. Мотря тішилася, нарешті ставши героїнею столу. Така собі Мальвіночка-вередуля, вічне пещене дівчатко, пампушечка з безхмарними величезними сірими очима. Як сказано - на любителя. Ігор, Орків зять, виявився саме таким аматором.

Втім, не можна скидати з терезів і той факт, що він саме закінчував ординатуру медичного університету і мав шукати собі роботу. Що було значно зручніше, маючи тестем головного, нехай і патологоанатома.

–  Слово щасливому батькові і тестеві, - виголосив Толік.
– Але попереджаю, свої до Орка звикли, а решта начувайтеся: тости у нього специфічні. Патологоанатомічні.

–  Авдіатур ет альтера парс, - голос Орко мав справжній чоловічий: низький, прокурений, хрипкуватий, з муркотливими нотками, і це примусило навіть Лідку на хвилину забути про дивну поведінку Занадтого.
– Належить вислухати й іншу сторону, а не лише Толікові наклепи. Всі, кому нецікаво, пішли, і тут залишилися справжні друзі. Я нарешті відкрив універсальну формулу цивілізації. Ось вона: якщо сідницю привчили до підмивання, то підтиратися вона вже не схоче…

–  Тату!

–  Мотре, ти вже доросла, заміжня, а більше дітей, окрім Бублика, я тут не бачу. Отже, діти мої, дві вам батьківські поради: стрімко рухайтесь уперед, одержуйте від життя задоволення, але бережіть печінку, бо цироз її при розтині виглядає неапетитно. Чін-чін!

–  Толіку, яка сідниця, який цироз?
– справу було зроблено, Лідка забула про власну сімейну драму, як динозавр про об’єкт, що перестав рухатися, і не зводила погляду з Кочубея.
– І який розтин?

–  Лідо, просто ти йому сподобалася. Орко ще ніколи не був таким красномовним… Кочубею! Ти обіцяв розказати про свою найбільшу мрію.

–  Просимо, просимо, - підпряглися грецьким хором гості.

–  Я мрію побудувати величезний Луна-парк, а в ньому макет величезної людини. Лежатиме на зеленій галяві, як Ґулівер. До рота Ґулівера прокладу вузькоколійку. Сідаєш у кабінку і проїжджаєш весь шлях у нутрощах людини. Як проковтнутий кусень хліба - стравохід, шлунок, кишки, печінки-селезінки. На голограмах пообіч видно, як і що працює, перетравлює їжу, як скорочуються м’язи, виділяється шлунковий сік і таке різне. А наприкінці екскурсії виїжджаєш через задній прохід, як натуральний продукт життєдіяльності організму. Атракціон матиме серйозне виховне значення, екскурсії робимо тематичними. Про шкідливість алкоголю та куріння. Хай смалії побачать каверни в легенях, а пияки цироз печінки. А голодному процес перетравлювання їжі надовго відіб’є апетит, і він менше страждатиме. Ідея вартістю мільйон баксів*. * Патентуємо цю ідею. Чекаємо грошовито-креативних.

Або ж креативно-грошовитих.

–  Ориґінально! Ґеніально!
– схвалила публіка, а знайомий Толіків банкір простягнув Кочубеєві через стіл візитівку і стиха сказав: «Порахувати треба».

–  Хочеш фокус? Запитай, скільки людина має волосин на голові, - Люмбаґо підштовхнув Лідку.

–  Не вигадуй, цього ніхто не знає.

–  Крім Орка. За це в академіках тримається. Слухайте всі.

Оголошую конкурс. Питайте в Кочубея все про людину. Якщо відповість, шампанське з мене, як ні - з нього.

Ліда зашарілася дівчачо і спеціальним кокетливим голоском повторила, як щось інтимне, напівпристойне:

–  Скільки у людини волосин на голові?

–  Білявих? Чорнявих? Рудих?
– перепитав Орко, закасуючи рукави і оголюючи волохаті кінцівки, наче намірявся робити автопсію отут за столом.

–  Таких, як у мене, - грайливо підбадьорила Ліда.

–  Про фарбовані не знаю, а природно білявих - сто п’ятдесят тисяч волосин.

Ліда спалахнула і ображено закопилила губу.

–  А рудого?
– вигукнула Мадам.

–  Дев’яносто тисяч.

–  А брунетного?

–  Сто тисяч.

–  А скільки волосся на тілі?

–  Двадцять п’ять тисяч, - Кочубей відбивав подачі зусібіч.

–  А скільки вій?

–  Верхніх сто п’ятдесят-двісті, нижніх п’ятдесят-сто.

Занадтий ішов за Тіною до трояндової альтанки. Сьогодні Тіна скидалася на хлопця. Джинси, такий саме куртасик, біла майка без написів, кросівки. Унісекс. «Маратонки», - згадав Занадтий.

–  Прошу?

–  Я кажу, у Болгарії кросівки називаються маратонками.