–  Дивись. Хто б це міг подарувати? Ні за ким з наших такого не помічав.

Люмбаґо розгорнув невеликий, розміром з книгу, згорток.

З-під цупкого брунатного паперу з’явилася ікона. Не стара, бо трохи ще тонко-тонко так пахла чимось лісовим. Живицею либонь? З ікони глядів юнак у червоному плащі, защібнутому під борлаком. Плащ важко, нерухомо, непорушно спадає на ліве плече, на лівицю, вкутує якраз половину постаті. Де б’ється серце. Правиця з аскетичним солдатським хрестом відкидає праву полу плаща за плече, виставляючи щось темно-бузкове, схоже на жилет. Бронежилет. З-під нього брудно-зеленим струменем випливає рукав.

Кольору хакі. Обличчя юнака безхмарне, навіть трохи усміхнене. Дивиться просто у вічі, не відпускає, не дає уникнути погляду. Над темними короткими кучериками бездоганно тонко сяє німб. Пообіч у стовпчик, літера над літерою, шикується напис: «Св.в. Юрій Перемож».

–  Що таке «се ве ве» і хіба є такий святий?

–  «Се ве ве» - це святий великомученик, а Юрій Переможець по-нашому, це Георгій Побідоносець по-їхньому. У травні його іменини. А подарувала цього спецназівця тобі твоя сусідка з вулиці Лугової, на ім’я Тіна Вовк.

–  Болтяра в томаті! Це ж та зірка, що прийшла на ювілей з Володькою Л###уковичем. Мене ще здивували її руки. Вона - малярка? Боже, з такими обличчям і орґанізмом скніти над іконами! Вона що - кілі-кілі?

–  Вона - шпага з дамаської криці. Ще й розумна. Навіть занадто, як для Вальки з Тихих Вод.

–  Кицюню, ця розумниця, здається, піднесла тобі гарбузика? Ге? Це не фатально. Коли харчі дорожчають, жінки дешевшають. Сусідка, кажеш? Вашик, Вашик, - Люмбаґо загукав у вікно, тоді схаменувся.
– От бовдур, треба самому.

У вікні намалювалося серйозне Його превосходительство.

–  Юстас Алєксу, - сказав він.
– Орест Дмитрович Кочубей навідалися, з родиною і псом.

–  Обслужи, обігрій, зараз буду.

–  Толіку, даруй. Ти мовчиш і робиш незнайомий колір обличчя. Вже кілька днів по пригоді…

–  Хтось щось?

–  В тім-то й річ, що ніхто й нічого. Але ж воно не розсмокчеться. І ще. Кого… я? Хто він? Ти маєш знати.

–  Анатолій Люмбаґо-Романов не знає лише того, чого не хоче знати. Але й це він повинен знати, щоб знати, чого він не хоче знати. Я не надто складно висловлююсь?

До кімнати зазирнула Мадам. Толік, не змінюючи тону, змінив тему.

–  До речі, кицюню, я ще раз хочу вдосконалити свою візитівку. Як тобі такий варіант - Романів-Люмбаґо?

Політично, філолоґічно і зрештою патріотично.

Мадам зникла у дворі, поспішила на закличний вигук котрогось з гостей.

–  А збив ти, кицюню, такого собі Балабуху Петра Ільковича, жителя села Тихі Води. Тридцяти восьми років, робітника радгоспу, одруженого, батька двох синів-близнюків тринадцяти років…

Кінець світу. Все, Занадтий, зе енд. Життя повинно бути життішим! Без тебе.

–  Експертиза встановила, що хлоп напередодні добряче зловживнув. На ранок виявлено півтора промілє алкоголю, отож увечері було два-три. П’яний, як чіп, тобто вдрабодан.

Покійник рідко просихав, тверезого стану не полюбляв і успішно з ним боровся…

До Занадтого інформація кепсько доходила. Головне сказане. Він - злочинець і його дістануть.
– … от і виглядало б, що ти невинний.

Занадтий не зрозумів - Тобі треба випити і розслабитися, - сказав Толік, - що ми зараз і зробимо. Кажу: от і виглядало б, що ти невинний.

Бо жертва сама грубо порушила правила руху, перебуваючи у стані вторинного сп’яніння. Якби не «але». Найнеприємніша частина мови, яка усім псує життя. Але аутопсія показала…

–  Хто показав?

–  Аутопсія, тобто розтин. Показала, що черепно-мозкова травма отого Балабухи могла статися лише за умови, що він спершу вдарився головою об машину, а тоді впав на бордюр зі швидкістю набагато вищою за швидкість падіння тіла лише під впливом, сказати б, земного тяжіння. Тобто ти припечатав його за значного перевищення швидкости.

–  Тобто?
– тупо перепитав Занадтий.

–  Тобто. Нещасний випадок і смерть Балабухи спричинені водієм легкового авта марки «жигулі» темно-синього кольору або чорного - свідчення розходяться. У номері машини була двійка і трійка. На крилі транспортного засобу повинні залишитися характерні сліди. Де машина?

–  У гаражі. А хто свідки?

–  Двоє. Одна жінка бачила з-за свого паркану, а друга переходила шосе метрів за двісті. Не второпаю, чому ти сидиш з похоронним виразом? Все склалося не найгіршим чином.
– ???