Вона майже не їла, відхиляла упадання кавалерів з обох боків. Геть нічого не пила, крім мінералки. Коли космонавт, уже трохи втомлений чаркуванням, напосівся, силуючи її випити хоча б шампанського, відказала: «Мені не можна».

Хвороба? Принцип? Хтось її чекає тверезу? «Ха, - Занадтий починав дратуватися, - вона колишня алкоголічка. Підшилася чи закодувалася. Зв’язати б тобі руки та влити півлітру.

Подивився б, яка ти насправді цариця морська, без скольки.

Розслаблена, чуттєва. Хтиві бурштинові вовчі очі. А вуста… Та-а-к, цього мені лише бракує зараз, щоб закохатися».

–  Чи можна запросити вашу даму на танець?
– над ним схилився підтоптаний молодик у білому екстраваґантному піджаці і строкатій хустинці на шиї, за модою колишніх піжонів від проминулого мистецтва. Його вже сивувате досить облізле волосся було ретельно, волосина до волосини, зализане нагору і перехоплене на потилиці, як у жінки, шкіряною мотузочкою.

–  Спитайте у дами.

Цариця морська на подив Занадтого мовчки підвелася і, ловко обминаючи стільці та людей, попрямувала до гурту танцюристих, які вимагали від оркестру нон-стоп. Мичка сивого волосся у білому піджаці майже побігла підтюпцем за нею. Оркестр заспівав: «Губи в губи, глаза в глаза».

–  Як вас по-батькові?
– космонавт крапнув собі до чарки і присунувся ближче до Занадтого.

–  Облиш. Я - Володька, ти - Володька. Згода?

–  Згода. Слухай, я розумію, що тут не час і не місце… - почав космонавт.

–  Ти зараз де?
– перебив його Занадтий.

–  Та вважай ніде, - махнув рукою Володка Л###укович, - зіц-голова Фунт. Тут президент, там віце-президент, там почесний президент. Весільний ґенерал. Возять по зборах, запрошують до різних партій, записують у списки. Я навіть думав, чи не склеїв я дурня, повернувшись сюди. У Москві вже знову злітав би. Та потягнуло додому. Подумав, ти, Володько, українець і треба підгрібати до своїх. А свої дивними людьми виявилися. Я в Москві від цього одвик. Ніхто нікому не потрібний. Порожнеча якась. Ти диви, на побутовому рівні меткішого за хохла не знайдеш. Як до хати хоч день щось не приніс - вважай втратив. І найде, і випросить, і поцупить. Щоб змайструвати собі кучеряве життя. А як до загальної користі, то дурн###я якась виходить. Всі наче сліпоглухонімонароджені, безпорадні, як потруєні. Що ми за народ такий?!

Корвалольно крапнув Володька Л###укович на зранене серце - його, Занадтого, цитувала Україна. Не знаючи авторства. Як народну пісню.

–  А ти родом звідки?
– запитав космонавт.

–  З Поділля. Кам’янець-Подільський чув?

–  Навіть був колись.

–  Слухай, старий, ось тобі моя візитівка. Пишу час і день.

Приходь. Помізкуємо, як створити свою космонавтику з тобою на чолі. Принось свої міркування, розрахунки, приводь кого знаєш з фахівців. А я підготую це питання на сесію.

Космонавт зацікавлено прицілявся поглядом. Занадтий вловив: втрапив у яблучко. Умів зчитувати інформацію з аури. Поки людина навпроти клоччя мне, думає, як сформулювати, він уже втямив, що й до чого. Перехопив і видав за свою ідею. Цей хук завжди спрацьовував без осічок. «Господи, - знову змайнуло недоречне, - скільки в мене чеснот і здібностей, а може й ґеніальностей. І все має пропасти ні за цапову душу, через якесь дурне безглуздя». Вони почаркувалися й випили. Повільний танець скінчився, і музики врізали «сім сорок». Занадтий ревниво віднайшов очима у розпашілому натовпі Тіну. На диво, вона вертати за стіл, виглядало, не збиралася. Білий піджак завзято плигав навколо неї, як цап. Вона ж навіть у шаленстві танців зберігала…

Занадтий не міг знайти слова. Але щось таки зберігала.

–  Чуєш, старий, розкажи мені про свою ґьорл-френд, - обернувся до космонавта.

–  А вона мені не ґьорл. Це дочка моєї хрещеної, баби Федоськи. З нашого села. Я, вважай, сирота, мене хрещена завжди підтримувала, хоча й самій було непереливки без чоловіка, з двома дівчатами. Вона й в училище до мене приїздила, харчів привозила. Я рано з села поїхав, бо льотчиком кортіло стати. Дочок її пам’ятаю маленькими. Її тоді Валькою звали, а не Тіною. А вже як повернувся оце додому, купив собі хату, та й оселився. Тридцять кеме від Києва, - на метрі довше їдеш. Хоча мені квартиру дали, на Оболоні.

–  Ну, а Тіна?

–  Тіна? А, Валька. Вона художниця. Я бачив. Ікони малює. Дуже гарні. Проте я в цьому нітелень. Мабуть, у струмінь втрапила, бо матері гарний будинок поставила. З майстернею для себе. Приїжджай до мене, підемо у гості. А більше нічого не знаю. Я вже нежонатий і бездітний, - моя з Москви не схотіла їхати й дітей не пустила. Оце попросив Валю скласти мені кумпанію.

«Йолоп, накрутив собі, - розреготався Занадтий.
– Цариця морська. Маляр-артист. Тіна Вовк. А вона Валька з Тихих Вод, бабифедосьчина дочка. Як казав наш ґардеробник Арон Мойсейович: якщо єврей розумний, то вже розумний, а якщо дурний… Так і у хохлів». Занадтий вкинув до рота чарку. Захрумкав огірком. Алкоголь сьогодні геть не брав.

Це небезпечно. Не бере, не бере, а тоді як візьме. Толік стояв з міліцейським ґенералом і здаля заклично помахав йому.

–  Знайомся, це мій університетський приятель Олексій Харченко. Ґенерал міліції. Майже бог. Між іншим, шеф усього ДАІ. А ти ж завзятий автолюбитель.

Надзусиллям Занадтий опанував себе.

–  А це, Льоню, мій найближчий друг Володя Занадтий.

Той самий. До речі, він вчився на історичному на рік старше від нас, ми разом до колгоспу їздили, пам’ятаєш?

Гандрабатий ґенерал пильно і підозріливо глипнув на Занадтого, потиснув руку, наче хотів затримати. «Так, починаються ґалюники, треба щось випити», - Занадтий озирнувся у пошуках пляшки.
– … і ось приходить Толік у міліцію, у паспортний стіл, - ґенерал схопив Занадтого за ґудзика, привертаючи увагу до розпочатої оповіді, - і подає заяву, що хоче стати по мамі Романовим, зберігши татове прізвище Люмбаґо. А завстолом йому й каже: ні, любчику, бути тобі не РомановимЛюмбаґо, а Люмбаґо-Романовим, бо так ми легше тебе знайдем, коли ти будеш у всесоюзному розшуку. Ґенерал голосно зареготав, розхлюпуючи з чарки. На них обернулися. Занадтий вкинув чергову порцію алкоголю.