–  Я вам зараз постіль поміняю, ліки дам, а вранці розповім.

–  Дай то Боже, доню.

А на ранок Роман не з’явився. На що сподівалася Катерина, й сама не знала. Що він прийде сюди, до Міністра? Викличе до школи? Дасть об’явку по радіо? Гукне у мегафон?

Зашле сватів до заміжньої? Не прийшов на другий день. І на третій. Цього не могло бути. Щось трапилося. Катерина майже бігла до школи, не розуміючи до ладу, що скаже-запитає.

–  Мені б… Романа… Григоровича. Я… мені… він мені книжку обіцяв.

Баба Мотря, яку всі називали Інвалідівна, бо батько її Нестор повернувся ще з першої світової інвалідом без ноги, і яка жила при школі прибиральницею, байдуже викрутила брудну ганчірку у цинкове відро.

–  А він поїхав. Я бачила вчора. Ні, позавчора. По нього з Києва приїхали, машина прийшла. То сів і поїхав.

–  Надовго?

–  Не сказав. Машина прийшла, то він сів і поїхав. Ага. Ще сказав: бувайте, Інвалідівно. Інвалідівна ляпнула ганчірку на швабру. От і все. Катерина йшла додому, сновидно соваючи стопудовими ногами.

Що це було? Мабуть, НЛО, ні сіло, ні впало на Землю зайшло. Що це було? Мабуть, НЛО… Жаме. Бувайте, Інвалідівно!

Вдома надвечір у хвіртку загупав сусідський Валєрка.

–  Тітко Катю, тітко Катю.

–  Що тобі?

–  Вам лист. Від Романа Григоровича. Він ще позавчора наказав віднести, а я його у книжку поклав, а книжку Денис Клименків забрав, а я шукав-шукав, а тоді в Дениса забрав.

Нате.

У щільно заклеєному конверті лежав папірець з зошита.

«Зозулько! Даруй. Трапилася нагальна можливість гарно заробити. Терміново перекладатиму українською останні партійні документи, для видавництва. Я хочу, аби в тебе було все. І все у тебе буде. Чекай. Р.».

Змайнув тиждень. Селом пішла чутка, що наш Роман Григорович став знаменитістю. І про якусь статтю в газеті говорили. Катерина схибнулася на чеканні. Все скінчилося швидко, різко, прозаїчно. Як годиться в житті, на відміну від мексиканських серіалів. За статтю його виключили з партії, вигнали зі школи, витурили з сорокаквартирного. Він потріпотів-потріпотів, як метелик у сачку, оббиваючи пилок наївності з крилець, попобігав у пошуку хліба насущного і в Києві, і в селі. Не знайшов нічого пристойного, кисень йому було перекрито раз і назавжди, вміло і надійно. Від голоду відбивався чорноробом у радгоспі, а від холоду врятувала його баба Сенька. З Катерининого життя зник. А за місяць вона дізналася, що вагітна.

Бить ілі нє бить?

Вот вопрос. Бить!

Прєзєрватіви «лайф стайлз»!

Хоча умовно ресторатор Душман відкрився давненько, і його «Розслабон» набув певної популярності, - урочистої презентації не сталося, - Душман хотів, щоб усе було абґемахт. Прибуле з Польщі обладнання, біле аж біле, чекало своєї з’яви на світ з контейнерів, розміщених допіру у радгоспній коморі. Трактор за готівку і банку зрівняв ділянку навкруги, бригада алкашів за банку і банку вимостила доріжки білими плитами, понагортала тут і там купки каміння, з понтом - альпінарії, поробила мангали для шашликів. Дві тітки за турецьку кохтину і пляшку кожна понасівали серед каміння і пообіч доріжок живі квіти, поначіпляли, строго за картинкою з журналу, квіти штучні.

Електрик з радгоспу за готівку і банку провів кругом світло: на кухні таке собі просте, а в залі - з китайських вигадливих ліхтариків. І примудрився таки подати струм до гнутих неонових літер над входом. Щоб здалеку по трасі видно було яскраво-червоне - «Розслабон». Хоч не хоч, а заїдеш. Червоний, не тутешньої крихкої і негарної, а закордонної міцної та ловкої цегли паркан-бордюр випинався через рівні відтинки стовпчиками-вежками, на яких тріпотіли під вітром трикутні, під середньовічні, вимпели з написом «Розслабон».

Роботи було ще в###алом. Два кіоски в Києві, на станціях метро Оболонь і Мінська, і з десяток найнятих тіток на двох базарах, керовані з Турції владною рукою Нінон, у поті чола видобували з трусів та жуйок живі гроші. Душман у ще незвичній для себе ролі приватного підприємця крутився, як електровіник, впирався рогом, як папа Карло, орав, як залізний трактор і напружувався по самісінькі бивні.

«Мальчік хочєт в Тамбов, чікі-чікі-чікі-чікі-та». МальчікДушман теж хотів багато чого. Ба, й усього. Геть чисто.

Окрім каміння в печінці і гарячої смоли в чарці.

Того фатального для Занадтого і його жертви дня, Душман, зазвичай, зранечку крутився на будівництві. Кляті алкаші значно відхилилися від проекту - картинки з журналу. І держкомісія в особі Душмана мала вжити заходів. Траса була порожньою. У кінці вулиці імені 60-річчя Жовтня, яка впиралася в шосе якраз навпроти «Розслабону», бовваніла якась непевна постать. Душман упізнав Міністра. Діагноз поставити було неважко: труби горять, суне по ліки, мо’ із свайби хтось прокинувся і наллє.