–  А й правда, - погодилася Катерина, - не все ж їм пити.

Зналися дівчата через п’яте на десяте, а от несподівано гарно їм засиділося. Випили по чарці: Нінон вихлюпом, Катерина ковточками. По другій. Гомоніли душевно. Нінон світу набачилась, слухай-не переслухай. А вже відмикаючи Нінон хвіртку, Катерина спитала:

–  А чого ти городами приблукала?

Нінон позирнула за тин, а тоді притишено переповіла про вар’ятку-канадійку Василину, про її дядька, пришелепкуватого мільйонера, про експорт женихів за кордон і десять мільйонів доларів.

–  Ти можеш уявити, щоб таку верейку баксів та за наших плідників, ге?

Посміялися.

–  Коли ця людоловка об’явила, що вже сама знайшла нареченого, наші претенденти як показилися, - віддай їм гроші, плачені за перегляд. Виставили пікети перед моєю хатою, сказали вистежать і все’ дно віднімуть. Ось пробираюсь, як до Котовського, городами, городами. Жадюги.

–  То віддай їм гроші і спи спокійно.

–  Щас.

–  То кого вона знайшла?
– для годиться спитала Катерина.

–  Не повіриш. Учителя бувшого Романа Григоровича.

Знаєш його?

Коли б ніч не прихистила Катерину, розписувала б Нінон всім і кожному, як та пополотніла на виду, як похитнулася, аж рукою за хвіртку вчепилася.

–  А він… Роман Григорович?

–  Ти що, не почула. Кажу ж - десять мільйонів зелених.

Зловісна Хелейопса гадючим хвостом вказувала на нужник. З лугу потягнуло болотяним духом. «І плакали айстри, що жити дарма».

Наступного дня Катерина рушила до баби Семклити, вперше зайшла до Романової оселі.

–  Я до Романа Григоровича, бабо Сенько. Про хлопців своїх поговорити, - буденно пояснила Катерина.

–  А що їм поробилося?

–  Надумали школу кидати та в петеу йти. Прийшла порадитись.

–  Ти тепер удова. Мо’ нехай їдуть. Там і харч, і хворму дадуть.

–  Серед городських, без догляду?

–  Не сьодні, то завтра… А ти ще молода, справна. Може Бог дасть. Не чула, кажуть мій зять приїжджав? До того, з басейном.

–  Не чула.

–  Гуляли цілий день, а до рідної тещі не зазирнув - як ви, мамо, така-сяка-чортова, може треба чогось?

–  Як вам ліків, то я на базарі попитаю.

–  Ти - вштива й щепетильна, всі знають. Нічого мені не треба. Я за Романом Григоровичем як за рідним сином. А мій зять, кажуть, за Вовчиківною старшою упадає. Лідка діжде. Валька Федосьчина шаландала світами, тепер грошви повно… Лідка дурепа. Пізня вона получилася, вишкребок.

А Романа Григоровича немає. Тут таке, ти хіба не чула?

–  Та хіба мені зараз до чужого.

–  Заїхала ота-от, з Торонта, на авті, вся виблискує.

–  Канадійка?

–  Машина. А жіночка нічогенька. По-нашому балакає. І поїхали з Романом у Київ. Казав, буде пізно. Приходь, доню, завтра. Воно ж діло молоде.

Рондо. Ще й капріччіозо. Бувайте, Інвалідівно.

Роман Коханець з Тихих Вод і Василина Петрин з Торонта їхали джипком трасою Чернігів-Київ до столиці. Роман скинув дома гумові чуні, бабисенчину верблюдку і вовняного старого светра. У джинсах, майці і легкій куртці видавався Василині зрозумілішим. З Василининої пропозиції вже не насміхався.

Василина перед від’їздом пильніше розгледіла Романову оселю, стоячи на маленькому, вільному від паперів острівці перед письмовим столом.

–  Не подобається? Ця оселя нетипова. Ви, мабуть, бачили безліч новобудов-котеджів уздовж шляху? Баба Семклита у цій хаті народилася.

–  Йє, йє, бачила, не треба пропаґанди. Не захищайте від мене своє життя. Я палка прихильниця, аби кожний робив свій вибір. Як у нас, скрізь у вільному світі. У вашій хаті віки за плечима. Хай би так і залишалося. Без модерного несмаку…

–  А ви б зі свого електронного раю приїздили б сюди. На сафарі.

–  Не гнівайтеся. Мені б згадати, що бідні люди не люблять, коли їх… Коли їм вказують на їхню бідність. Даруйте.

Просто я дуже відверта. Так зручніше жити. Через те мені тут буває дуже важко спілкуватися. У нас майже немає заборонених тем… А тут чомусь соромно перепроситися, що ти йдеш до туалету. Вам теж спочатку буде в нас… незвично. Але я завжди буду поруч.

–  Даруйте, але я нікуди не їду.

Василина дивилася на Романа. Упертий як дядько Огірок.