Шрифт:
Лідка ж нікому не зізнавалася про авторство Тамари, записувала всі компліменти на своє конто, втішалася чужою славою фантастичної куховарки. Злодюга, через соломину не переступить.
Пристрасть, жага, хіть тіла до тіла, як сніг, накриває все, й квітники, й смітники. Вибілює, прикрашає, примушує крижані кристали вигравати під сонцем мільйонами гострих діамантових спалахів. Але настає невмолимо-весняний ранок, визирає сонце, сніг чорніє, стає схожим на дуплистий ніс п’яниці, підтікає і щезає, відкриваючи погляду те, на що впав колись. Або квітники, або смітники. Занадтому не поталанило. Лідка для нього на квітник не спромоглася.
– Розплющуйте очі, стуляйте роти. Прошу ще раз зазнайомитися. Ця неземна жінка - моя сусідка на ім’я Тіна.
– І тім’ячко під поріділим волоссям, і вже помітне апетитне черевце, обтягнуте адідасом, все, все випромінювало приязнь у щасливого і вдоволеного Толіка.
– Якби я мав до всіх своїх чеснот ще й зріст, я б… Втім, не дарма помічено, що удатні чоловіки всі були невисокі.
Македонський, Лєнін, Наполеон, Кравчук, Плющ, Кучма. І Тіночка це обов’язково зрозуміє. Справжні мужчини не вивищуються над жінкою, а мостяться до її п’єдесталу.
«Зустрічаються двоє. «Боже, як ти виріс», - каже один. «Це я просто на свій гаманець став», - відповідає другий», - Толік, не вгаваючи, підвів Тіну до Занадтого, кишкнув Льоньку-ґенерала, вивільнив вербовий окоренок і всадовив гостю.
– До речі, Занадтий, я тебе викликаю на дуель. Тіночка ні за що не хотіла йти до нас, бо саме працювала. Вона - малярка. І талановита, як Мікеланджело. Як Андрій Рубльов.
Але я сказав, що тут будеш ти, і вона чомусь одразу погодилась. Цікаво, чому? Автопсія покаже. Ну от, любі мої…
– Кицюні, - хором відгукнулися гості.
– Любі мої кицюні, прошу налити. Перш ніж презентувати новий алкогольний шедевр Нашого превосходительства, у якого відкрився справжній талант винороба, я хочу знову почастувати вас ще однією фірмовою стравою. Старі друзі знають, а нові дізнаються, що Вашик - самородок, поетпримітивіст. Вершина його творчости на сьогодні подається на ваш розгляд. Вашик хоче надіслати його до Москви Путіну, бо досі вважає, що ми в «нєрушимому і свободному».
– Гімн ракетних військ стратегічного призначення, - урочисто оголосив Вашик і по павзі проспівав речитативом:
Кто законопачен В боевой отсек, Целится иначе, Чем человек. И не вертухайся, С нами не воюй, Лучше сдавайся, Мыс Гвардафуй. Знамя, развевайся(Дальше идет мат),
Хто не заховався, Я не винуват. Гуманізмом яйця Не морочте, блін, На капітуляцію Нуль хвілін!Толік, втираючі сльози сміху, продовжив конферанс.
– Вашик сам дав назву своєму новому алкогольному шедеврові - «Пекельна смола, або Аромати раю». Не розпитуйте рецепту, - не викаже під тортурами. Зазначу лише, що основний інґредієнт - перець чілі, бо його смак не приховаєш.
Ваше превосходительство, прошу.
Урочистий Вашик обніс гостей скляною бунькою з рубіновим напоєм.
– Ситуація під контролем, шефе, - доповів, витрусивши останні краплини з буньки до чарки хазяїна.
– У всіх холодна голова, чисті руки і гаряче серце. Можна починати.
– Отже, свисток, м’яч подається на кутовий, удар - го-оол!
– Слухай, кицюню, а звідки ти цю русалку знаєш?
– просичала Лідка, коли гамір за столом набув звичних алкогольних децибелів.
Занадтий не відповів, бо у Орка Кочубея в руках з’явилася гітара і тенькнула, вимагаючи уваги.
– Вашиків приклад надихнув і мене, - оголосив Кочубей і заспівав, копіюючи відомого естрадника: «Давай скарєє, брат, налєй, за адвака-а-тав і врачєй». Тіна, яка сиділа байдужою за своєю склянкою з мінералкою, намацала в кишені джинсової курточки пачку «Пьєра Кардена» і підвелася з-за столу.
– Я з вами, - Занадтий, на ходу видобував запальничку й сиґарети.
– Ти ж не куриш, - щиро здивувалася Лідка.
– Ви що, не любите Кричевського?
– образився Кочубей.
– Це не про мене.
– А що про вас?
Тіна повагалася. Якусь хвилину.
– Дайте гітару, - попросила - наказала.
Гітара пішла по руках, вмостилася у Тіни на коліні.
Прощай, Десна, и не стучись Дождем тоскливым в окна лодки. Не вспоминай меня, не снись, И заноси песком обломки. И не волнуй волною ряд Тех лет, что плыли вместе с нами. Прости, Десна, как говорят, Давай расстанемся друзьями. Не обещай, не лги беспечно, Что все поделим на двоих. Твой путь - извилистая вечность. В твоих псалмах я только стих. Нам к разным берегам сквозь строй Идти, опутанным путями, Немного в заводи постой Под спущенными парусами. Я думала, что нету рая И постижима жизни суть, К твоим лугам я припадаю И уношу в глазах росу. Слегка поглажу гладь плеча, Мелькни косой за поворотом. Отсеребрился след короткий, И клонит таволгу печаль.