Опинившись на рівні прибою, Влад мимоволі затамував подих.

Опинившись під рівнем прибою, він на мить відчув себе провінційним хлопчиком, який потрапив до столичного парку атракціонів.

Було дуже тихо. Ліфт опускався все глибше, і на зміну світлу призахідного неба поступово приходило інше, бездонне, тепле світло. У глибині переморгувалися схилені чаші різнобарвних ліхтарів.

Прозора кабіна зупинилася. Влад готовий був до того, що в двері заюшить вода — але замість цього стулки, розсунувшись, упустили далекий гул голосів, жіночий сміх і характерний «коктейльний» дзенькіт. Слідом за адміралом і його вечірньою бабусею Влад і Анжела вибралися в хол — теж скляний, оточений зусібіч морською безоднею. Повз жовтий ліхтар пропливла, поблискуючи спинами, щільна зграя смугастих яскравих рибок.

Анжела щось промурмотіла, і Влад прочитав по її губах: «Скільки ж це… грошиськ!».

Підводний палац був вибудований зі скла і прозорого пластику. Всі зали, не схожі одна на одну розташуванням і формою, проглядалися наскрізь із будь-якого місця і скидалися то на вигадливу люстру, то на низку повітряних пухирців, що так і не дісталися до поверхні. У центрі кожної зали містився неправильної форми акваріум, заповнений водоростями і рибою. Відчуття реальності боягузливо капітулювало — синє, сріблясте, люди, риби, відблиски, пухирці, вода і суша переплелися, наче клубок водоростей.

Гостей зібралося небагато — усього лишень п’ятдесят чи сто. А може, п’ятсот… а може, значна частина їх були не люди, а людські відображення у величезних скляних поверхнях. Усі безупинно переходили з однієї зали до іншої, усі перебували в ейфорії, усі гучно сміялися і багато пили.

Офіціанти були оголені, якщо не брати до уваги малюнків, що вкривали кожен міліметр їхньої шкіри. У Влада миготіло в очах: на плоскій сідниці дівчини-офіціантки, яка проходила неподалік, він устиг розгледіти фотографічно точне зображення старого парку в столиці — Влад упізнав місце, де бував безліч разів! Дівчина йшла, плоть ледь помітно колихалася, здавалося, що листя намальованих (витатуйованих?) дерев тремтить…

Уміст пропонованих офіціантами таць змінювався щосекунди. Влад не розумів, що саме тане в його роті, та йому не хотілося їсти. За кілька сотень метрів від нього з’явився невеликий підвідний човен. Повів прожектором, засліплюючи гостей, загасив вогні й розтанув у темряві, а Влад усе ще стояв біля скляної стінки, гадаючи: що це було? Макет? Фанерна іграшка? Чи справжнісінька субмарина?

— Ти бачив? — запитала Анжела. — Ні, ти бачив?

За склом величаво пливла медуза — сиза таріль з мереживними оборками, сніп метрових щупалець, у гущавині яких безстрашно прилаштувалися маленькі рибки. Влад повернув голову — в акваріумі лежав жовтий людський череп. Поряд нерухома черепаха притулилася до скла страшною пикою, а панцир її і пісок на дні акваріума покриті були килимом з різнокаліберних дрібних монет.

— Кинемо монетку? — запитала Анжела. — Щоб іще раз сюди… Хоч раз…

Влад сліпо озирнувся. Шикарна публіка губилася на тлі підвідного царства. Влад напевно бачив багатьох із них колись — на шпальтах газет, на екрані телевізора, де вони співали, читали новини, давали прес-конференції…

— Ти впізнав цього? — шепнула Анжела йому на вухо.

Влад важко хитнув головою.

Прямо за скляною стіною пропливла прозора риба. Усередині працював мікромоторчик з нерозбірливим маркуванням на корпусі, вертілися червоні й зелені шестірні, риба роззявляла рота і вирячувала живі очі, жовті, уважні.

— О Боже, — прошепотів Влад.

Світло в скляних залах стало поступово згасати, зате зовнішні ліхтарі загоралися яскравіше. Анжела скрикнула і схопила Влада за руку, і він побачив спершу величезний, із широченним плавцем риб’ячий хвіст. Устиг здивуватися — ну і здоровенна рибина! А потім на нього з дна зиркнуло тонке дівоче личко, оповите зеленавим волоссям. З вигляду дівчині було років п’ятнадцять-шістнадцять, вона повільно пливла назустріч Владові, лопата її хвоста розмірено рухалася, тонкі прозорі кисті хвилеподібно погойдувалися, начебто в танці. Русалка підплила впритул до скляної стінки, притулилася до неї долонями, підборіддям і грудьми. Влад тільки тепер помітив крихітні носові фільтри з приєднаними до них тонюсінькими трубочками.

Поруч хтось зойкнув, хтось грайливо погладив скло, й іще зо сім русалок виплили з темряви і наблизилися впритул до людей.

— Оце так, — хрипко мовила Анжела.

Русалки танцювали, хвости їхні виглядали настільки природно, що Влад вирячив очі. На секунду повірилося, що носові фільтри були лишень марою, що той, хто побудував підводний палац, спроможний був завести собі й русалок в акваріумі…

— Подобається? — запитали позад Влада.

Влад обернувся. Сивуватий чоловік в тонких окулярах був зовсім поруч. За два кроки.

Влад мовчки розвів руками. Жест був красномовнішим від будь-яких слів.

— У мене не було дитинства, — дуже щиро сказала Анжела. — Мені його сьогодні… подарували.

— У мене теж не було дитинства, — серйозно сказав сивуватий чоловік в окулярах. — Нехай хоч у мого сина буде… Дивіться, зараз буде цікаво.

Влад обернувся до скляної стінки. Русалки досі танцювали; мить — і звідкись зверху налетіли бородаті тритони з тризубцями напереваги. Русалки, налякані, чкурнули хто куди, а тритони затіяли битву. Їхні тризубці вивергали червоний лазерний вогонь, і у світлі цих сполохів казна-звідки виринула дивовижна риба, у пащі якої помістився б поставлений стійма ескортний автомобіль, і проковтнула відразу двох або трьох бійців. Решта розсіялися. На зміну їм зусібіч рушили, очолювані вже знайомими русалками, різноманітні й доволі колоритні істоти: гігантські спрути з блискучими очима, водолази в стародавніх костюмах, трупи потонулих моряків, що виробляли дивовижні па, морські чорти з гострими звивистими хвостами, чудовиська, роботи, каракатиці — усі виглядали настільки по-справжньому, що багато хто з гостей визнали за краще відійти ближче до центру підводної зали.