— Так, мій син любить казки, — задоволено сказав чоловік в окулярах. — Артуре, познайомся, це той дядько, котрий написав про твого улюбленого Гран-Грема…

Поруч із ним стояв худенький хлопчина років восьми. На тлі гостей у розкішних вечірніх туалетах ненові джинси хлопця здавалися особливо порваними, трикотажна кофтина — особливо розтягнутою, а білі кросівки — особливо розтоптаними.

Хлопчикові плювати було на підводні палаци, русалок і спрутів. Хлопчик дивився на Влада так, як сам Влад щойно дивився на чудернацьку субмарину:

— Ви… правда, це ви? І ви мені книжку підпишете?

Увесь вечір Влад провів у компанії маленького Артура. Не можна сказати, що робив це він із великою приємністю — Влад відчував до цього хлопчика майже містичний страх. На його погляд, дитина у такому підвідному палаці (а скільки ще таких палаців, надводних, підземних, лісових і небесних звів для нього його чадолюбивий і дивовижно заможний татусь?!) просто не може вирости нормальною. І те, що Артур з вигляду майже нічим не відрізнявся від першого-ліпшого хлопчака з міської вулиці, лякало і насторожувало Влада, замість заспокоїти.

Влад тримався з останніх сил. Був максимально привітним і щирим. Артур пам’ятав історії про Гран-Грема до дрібних деталей, і його цікавили такі подробиці з життя троля, яких не знав сам Влад, а тому їх довелося терміново вигадувати. О десятій вечора, коли за Артуром прийшла усміхнена жінка з тонким владним обличчям і повела напиндюченого хлопчика спати, Влад відчув таке полегшення, що на радощах пообіцяв «юному читачеві» нову зустріч.

— Пацан у тебе закоханий, — кинула Анжела, мружачись, наче ситий кіт.

…Вертоліт здійнявся у нічне небо. Вони стояли під холодним вітром, п’яні без вина, очманілі, водночас щасливі й розгублені.

— Пацан закохався в тебе по вуха, й уже давно. Якщо хочеш знати, весь цей прийом було присвячено твоїй з Артурчиком зустрічі.

— Він тобі сказав? — запитав Влад.

Анжела кивнула:

— Ми з ним добре поговорили. У нас, виявляється, є спільні факти в біографії… У нього теж мати вмерла в ранньому дитинстві. І теж мачуха. І алкоголік-батько. І після всього цього… після всього цього! Він сам! Усе це! Ти розумієш?!

— Господи, як я втомився, — сказав Влад.

І вони побрели в готель.

…Хазяїн підвідного замку запрошував їх залишитися на ніч, пропонував немислимі розкоші, і Влад із жахом розумів, що відмовитися важко, майже неможливо. Він бачив, як близько стоять, розмовляючи, чоловік в окулярах і Анжела. Іноді, захопившись розмовою, Анжела злегка торкалася до його руки. Владу здавалося, ніби він бачить перші, боязкі, павутинні паростки пут, що обіймають шию винахідливого мільярдера.

«Дурня, — говорив він собі. — Щоб прив'язати людину, однієї бесіди недостатньо. І двох недостатньо. І трьох. Якщо лишень…»

Артур відволікав його. Змушував напружуватися, зберігаючи невимушений дружній тон. Змушував зображати на обличчі добру, трішки грайливу посмішку професійного казкаря. Артур вірив йому, і іноді, захопившись розмовою, обережно торкався його руки на підлокітнику крісла…

— Нам не варто більше туди їздити, — глухо кинув Влад у темряву спальні.

Анжела поворухнулася. Зашелестіло накрохмалене простирадло:

— Чому?

— Ми небезпечні для них, — сказав Влад. — Особливо для хлопчика. Я не знаю, у мене не було досвіду… Але мені здається, що діти повинні прив’язуватися швидше.

— Особливо якщо є емоційний контакт, — сказала Анжела, і Влад кивнув, перш ніж упізнав свою ж фразу, колись сказану Анжелі під час «теоретичної бесіди».

— Господи, — сказала Анжела з солодкою тугою. — Господи, Боже мій… Ти тільки подумай, які гроші. Які колосальні бабки. Це вже не багатство навіть, ця інша якість… Це — володар світу.

— Це лише магнат, — сказав Влад. — Монополіст… І ці гроші можна було б витратити значно…

Він запнувся. Він пригадав скляний палац, субмарину, русалок і рибу із шестірнями в пластиковому череві.

— Це було прекрасно, — мрійливо сказала Анжела.

Влад мовчав, дивився в темну стелю. Тепер він шкодував, що дав себе вмовити і погодився на цю поїздку. У світі, де підводний палац з русалками стає реальністю, багато речей змінюють свій сенс…

— А деяким людям нічого їсти. Немає грошей, щоб вилікувати дитину…