Певна річ, чемно писав Влад, перш ніж зникнути, він виконає всі попередні обіцянки. Зустрічі, призначені на майбутній тиждень, не будуть скасовані… Але вже з наступного тижня Влад Палій перестане належати «читацькій громаді», а належатиме собі, Гран-Грему…

«…і дружині», — дописав він над силу.

Бути педантичним кепсько. Влад давно знав це, але ніяк не міг перебороти свою натуру. Вартувало б кинути усе — зараз, негайно! — і їхати, якщо вже вирішив…

Йому варто було зараз наплювати на обіцянки.

Проте він залишився.

Анжела сприйняла його рішення спокійніше, аніж він очікував. Перепитала: «Ти впевнений?», покусала губу, знизала плечима. Влад подумав, що, може, подалі від спокус вона одумається. Що, може, її мужній вчинок у лікарні не був випадковістю. Що Анжела зрозуміє його, а він, нарешті, прийме її, і що вона, можливо, дарунок, посланий йому долею. Подарунок, а зовсім не випробування.

Довжелезний тиждень він тільки тим і займався, що «підтягував хвости». Заокруглював, завершував, ухильно відповідав на запитання журналістів, які хотіли знати його найближчі плани. Написав короткий лист Богораду, повідомляючи про своє рішення. Анжела, похмура, відчужена, майже не розмовляла з ним, і це засмучувало його значно більше, ніж він розраховував.

«Нічого, — втішав він себе. — У нас буде час на розмови, на з’ясування стосунків. Нічого, ми ще зрозуміємо один одного, нічого…»

Треба було знайти і винайняти підходящий будинок на відлюдді, неподалік якогось села, а у Влада не залишалося на це часу і сил. Він запропонував Анжелі зайнятися пошуками помешкання, і вона, на його подив, погодилася. Накупила газет з рекламою нерухомості, подовгу говорила з кимось по міжміському телефоні, та зрештою холодно повідомила, що за п’ятсот кілометрів від столиці є на вибір два підходящих будинки, і що він, Влад, може сам визначити, який йому подобається більше.

Вони виїхали недільним ранком. До вечора планували дістатися на місце і переночувати в готелі в крихітному містечку, обведеному на карті кульковою ручкою. Дорога була добряче завантажена: городяни масово повалили за місто на пікніки. То праворуч, то ліворуч від дороги миготіли яскраві щити з закликами до мандрівників з’їхати з шосе і «насолодитися шашличком на лоні природи». У відчинене вікно втягувався дим далеких багать, бубоніло радіо, на зміну одній пісні лунала нова, і Анжела, заслухавшись, поплескувала в такт по обтислому джинсою коліну.

Влад час від часу на неї косував. Анжела, як йому здавалося, була трохи сама не своя. Напружена, сконцентрована, наче їжак, — і водночас демонстративно безтурботна.

Іноді вона навіть робила спроби почати з ним розмову.

— Ми непогано йдемо, — казала, поглядаючи поперемінно на карту і на спідометр. — До шостої вечора будемо на місці…

Влад обмежувався невиразним «так».

— Я зголодніла, — говорила вона, дивлячись тепер уже на годинник. — У нас є з собою бутерброди, але мені хотілося б гаряченького… Незабаром буде містечко, давай зупинимося біля якоїсь пристойної забігайлівки?

Влад кивав.

Вони справді пообідали в недорогій, але пристойній кав’ярні. Анжела, хоч як дивно, їла дуже мало.

— Що з тобою? — поцікавився Влад, коли вони знову рушили в дорогу.

— Напевно, нічого, — відповідала Анжела, зітхаючи. — Слухай… може, там, куди ми їдемо, хоч бібліотека є в селищі? Чи ти дозволиш мені бодай на вихідний кудись вибиратися?

Влада раптом охопило почуття провини.

— Це ж не на все життя, — сказав він примирливо. — І, зрештою, ми завжди знайдемо спільну мову… Адже знайдемо?

— Так, — відгукнулася Анжела без впевненості в голосі.

Була п’ята вечора, і Влад уже почувався втомленим, коли вони зупинилися в лісосмузі, щоб перекусити. Розклали на круглому пні бутерброди; Анжела зірвала листок м’яти і розтерла в долонях:

— Тут телефон, напевно, не бере?

— Не бере, — луною підтвердив Влад.

— Учора увечері він дзвонив, — сказала Анжела. — Переймався… Куди ми зникли… Артурчик хотів тебе бачити.

— Не вистачало ще прив’язати дитину, — промурмотів Влад.

— Можливо, він образиться, — сказала Анжела. — Він же жива людина. Так хотів зробити тобі приємне…

— Давай не будемо про це, добре? — попросив Влад. Можливо, навіть зарізко сказав. Анжела похнюпилася:

— Може, ти втомився? Може, мені сісти за кермо?

— Я не втомився, — буркнув Влад, відвертаючись.

— Тоді… У мене є міцна кава в термосі. Хочеш?

— Хочу, звісно, — відразу погодився Влад. Бо насправді саме філіжанки гарячої міцної кави йому зараз і бракувало.