Анжела акуратно скрутила термосові пластмасову «голову»:

— Обережно, вона гаряча… І дуже міцна. Багато не пий, а то на Місяць полетиш…

Налила. Влад обережно надпив.

Над їхніми головами переспівувалися синиці. По шосе промчала машина. Сідало сонце. Наближався вечір.

Влад надпив іще раз. Замружився від задоволення, піймав Анжелу за руку, що пахла м’ятою:

— Послухай… У нас же десятки років попереду. Десятки років — пліч-о-пліч… Давай… усе-таки станемо друзями, га? От ти послухала мене… не сперечалася… знаєш, який я тобі вдячний? Тоді, в лікарні… я розумів, чого це тобі вартувало. Як боляче… Ці переїзди… але ж ми перемогли! Ці люди, лікарі, медсестри живуть собі спокійно зі своїми дітьми, і відом не відають…

Анжелине обличчя було дуже блідим, зосередженим.

Влад розтулив було рота, щоб іще щось сказати. Але раптом суцільна чорнота заслала очі. Стало м’яко і легко.

Останнім його спогадом була спадаюча на траву пластикова чашечка з недопитою кавою.

Він лежав на спині, і стеля здавалася просто височенною. Як небо. Можливо, Влад поменшав? Став завбільшки із таргана?

Усе можливо.

Йому стало страшно. Він не міг пригадати, що сталося. Де він. Як його звуть.

Він — удома? І мама — на кухні?

Ні. Надто висока стеля. Надміру.

Він спробував поворухнутися — було важко. Звідкись згори з’явилася рука, міцна чоловіча рука, а потім і обличчя — незнайоме, бородате.

— Водички? Чаю? — по-приятельськи запропонував незнайомий голос. І тепер уже дві руки взяли Влада за плечі, допомагаючи сісти.

Влад перечекав запаморочення.

Ні, він не поменшав, наче тарган. Це кімната, у якій він перебував, була велика і дивна. Не кімната, а радше зала — заввишки в два стандартних поверхи. Порожня, якщо не брати до уваги дивана, круглого столу з маленьким телевізором, декількох крісел і облізлої ширми в кутку.

Влад мовчки випив воду, запропоновану незнайомим бороданем. На круглому столі закипів електрочайник, і бородань спритно, як колишня домогосподарка, заварив чай, накрив чайничок рушником, нарізав скибочками лимон:

— З цукром? Без?

— З цукром, — відповів Влад.

Поки чай заварювався, обоє сиділи мовчки. Влад повільно повертав голову, розглядаючи залу, приходячи до тями.

Вони з Анжелою потрапили в катастрофу?

Ні, він не пам’ятає. Трава, запах м’яти. Пластикова чашечка летить, розхлюпуючи коричневу рідину…

«Те, що ти мені підсипала з чай… Транкрелакс, здається… Як часто ти проробляла це?»

— Ви хто? — запитав Влад, розглядаючи бороданя.

— Називайте мене Булкою, — запропонував чоловік.

Він був мало схожий на здобний виріб. Смаглявий, сухорлявий, років двадцяти п’яти. Хоча борода додавала йому віку.

— Де…

Влад запнувся. Як запитати? Де Анжела? Де пані Анжела Стах? Де ця жінка?

— Пані Стах, — сказав бородань, — просила потелефонувати, коли ви очуняєте. Ось телефончик, — він витяг звідкись слухавку, швидко набрав номер, простягнув Владу: — Говоріть.

Думки у Владовій голові рухалися досі повільно, але він узяв слухавку з його рук.

Гудок. Гудок.

— Алло?

— Алло, — кинув Влад.

— Владе? — зраділа трубка. — Як ти?

— Чудово, — запевнив Влад.

— Ну, я зараз зійду вниз…

Короткі гудки. Зійду вниз?

Влад знову озирнувся. Так, вікна в приміщені розміщені високо, під самою стелею. Можливо, це напівпідвал? Можливо, зверху якась надбудова?

За вікнами сіріло небо. Ранок? Вечір? Сутінки? Похмура погода?

— Котра година? — запитав Влад у Булки.

— О пів на дев’яту, — охоче відповів той.

— Вечора?

— Ранку, — здивувався Булка.

Скреготнув засув. Влад різко обернувся — і поплатився запамороченням за свій порив. Двері позад нього були обшиті залізом і оснащені декількома замками, двері були відчинені, і в одвірку стояла Анжела. Бліда, як і вчора. У джинсах і светрі.

— Привіт, — сказала весело. І гарячково блиснула очима.

— Привіт, — відгукнувся Влад.

— Що ти хочеш на сніданок? Є шинка, смажена картопля, яблучний пиріг, оладки…

— Я ще не вечеряв, — сказав Влад. — Ти квапиш події.

Анжела швидко зиркнула на Булку, і той, анітрохи не збентежившись, вийшов. Акуратно прикрив за собою залізні двері.

— Я принесу тобі комп’ютер, — сказала Анжела. — І ще деякі меблі. І ще привезуть тренажери — ну, лижний імітатор, велосипед… Ще, якщо хочеш, можна басейн надувний поставити. З ним багато метушні, але якщо хочеш…

— Поверни мені мій телефон, — сказав Влад.

Анжела розвела руками:

— А тут сигнал не тягне…