Шрифт:
— Та мені плювати насправді, що ти про мене думаєш.
Вона брехала. І знала, що обман цей помітний.
— Послухай, Владе. Послухай… Скільки людей умирають щодня під бомбами… від голоду… від розпачу? Якби ми… прив’язали до себе кількох людей… точно знаючи, що зуміємо у такий спосіб змінити світ на краще…
— Анжело, — м’яко сказав Влад. — Ти дуже приблизно уявляєш собі світобудову.
Вона насупилася:
— Чому ти так думаєш? Бо ти інтелектуал, а я недоучка?
— Я теж недоучка, — заперечив Влад.
— От-от, — Анжела люто посміхнулася. — Тобі здається, ніби світ складний. А світ — сучасний світ — влаштований, як пірамідка з дитячих кубиків. У кого нині гроші — в того й влада. Тільки грошей повинно бути багато.
— Здивувала, — кинув Влад.
— Так, — майже вигукнула Анжела з викликом. — І якби… Якщо…
Влад обірвав її. Легко перескочив через безліч «якщо… щоб… коли…»:
— І що би ти зробила, отримавши необмежений доступ до необмежених грошей?
— Я б побудувала нову країну, — прошепотіла Анжела. — Свою. Країну. Справедливості. Не віриш, що це можливо?
Влад мовчав.
— Подумай усе-таки, — тихо попросила Анжела. — Ми з тобою зустрілися… Є ще такі люди на землі? Нині живі? Ми не знаємо… А нас уже двоє. Ми об’єдналися. Ми стали сильнішими… Подумай, може, ми — послані на землю… для добра? І відмовляючись від призначення — вчиняємо негідно?
Влад мовчав.
— Одна людина може змінити все, — сказала Анжела твердо. — Дві… напевно. У нас є управа на всіх на світі… На президентів, банкірів, королів, магнатів, терористів… На всіх. Розумієш? І нам не потрібно створювати свою піраміду влади, свою секту, релігію… Піраміди вже стоять — грошові. Треба лишень відірвати сідниці від крісла. Послухай, ми з тобою, ти та я, можемо змінити світ. По-справжньому. Сто відсотків. Вилікувати хворих, нагодувати голодних… Ну, гаразд, нехай не всіх, але — багатьох, подумай!
— Дуже добре, що ти хочеш прославитися добрими справами, а не злими, — задумливо підсумував Влад.
Анжела образилася.
«Любий Владе!
Поки знайти вдалося небагато.
Маківський будинок маляти було закрито двадцять років тому. Жодних відомостей про біологічних батьків дитини, яка отримала згодом ім’я Влад Палій, в архіві знайти не вдалося. Свідків немає. Тут поки голяк.
Тепер відносно Опильні.
Ілона Стах загинула в автокатастрофі, більш того, з документів видно, що загинула вона за день до народження доньки (мабуть, помилка в записах). Могилу відшукати не вдалося — хоча запис про поховання в документах є.
Могила Гордія Стаха — поруч з могилою його другої дружини, Аліни Хромої. Її син — зведений брат Анжели Стах — виїхав із селища п’ятнадцять років тому і звідтоді не повертався.
Не збереглося ні єдиної фотографії Ілони Стах. Три записи в книзі цивільного стану — про шлюб, про народження доньки, про смерть. До речі, шлюб був укладений за вісім місяців до пологів. Цілком можливо, що Гордій Стах усиновив чужу дитину. А може, це плітка.
Свідків мало. Селище майже спорожніло — завод ледь жевріє, роботи немає. Про Ілону Стах говорять неохоче, погано пам’ятають — вона не прожила в селищі й року.
Владе! Дуже шкода, що ми не можемо зустрітися. Проте знай — я уважно стежу за усіма твоїми справами. Збираю статті, колекціоную інтерв’ю. Якщо в тебе виникнуть хоч незначні проблеми — тільки дай знати. Думаю, я зможу зробити багато чого…»
…Востаннє вони з Богорадом бачилися в метро. На найлюднішій, найшумнішій станції. Богорад не здивувався такому місцю зустрічі — на той час він був готовий до чого завгодно. Якби Влад зізнався йому, що Анжела прилетіла з Марса в космічному яйці-інкубаторі, — Богорад не заперечував би, мабуть…
Після того, як Влад замовк, Богорад німував хвилин зо сім — великий електронний годинник над чорною дірою тунелю помилитися не дасть.
— Зрозуміло, — сказав він нарешті. — Тоді — зрозуміло.
— Ви в безпеці, Захаре, — навіщось заспокоїв Влад. — Але ми з вами зустрічалися одинадцять разів… і подовгу розмовляли… На жаль, ви відчуєте нашу розлуку.
— Я не про те думаю, — строго заперечив Богорад.
І Владу чомусь стало совісно. Він думав про Богорада гірше, ніж на те заслуговував сищик.
«…здається, ніби за тридцять-сорок років уся інформація про твоїх і її батьків просто самознищилася — згнила, зотліла, розклалася. Складається враження, що їх узагалі не було… Може це бути випадковістю? Та скільки завгодно. Може це не бути випадковістю? Знову-таки так, причому найбезглуздіші припущення — аж до космічних прибульців із небес — монтуються в цю схему легко і невимушено.
Жартую я, звісно. Щодо прибульців — жартую…
Спробую розшукати її зведеного брата. Можливо, хоч він не провалився крізь землю… Але, звичайно, такі пошуки — річ марудна.
Захар
P.S. Моя електронна адреса залишається незмінною».
Влад нічого не сказав Анжелі про цей лист. Він узагалі приховав від неї свою переписку з Богорадом. Анжела ігнорувала сищика і не любила його. Як і Богорад зневажав і не любив Анжелу.
Успіх, що наплодив, наче кроликів, Владових шанувальників і «друзів», розплодив і ворогів. Люди, яких Влад ніколи не бачив, писали такі злючі рецензії, начебто Влад з дитинства був їхнім сусідом на спільній кухні. Виявлялося, що Гран-Грем примітивний, увесь складається з суцільних кліше, що він надто похмурий для підлітків, що він, з іншого боку, створює в них неправильне уявлення про життя. Що діти, змордовані невідповідністю між світом Гран-Грема і їхнім власним реальним світом, заробляють неврози і впадають у депресії. Що весь сюжет, антураж і навіть розв’язка «злизані» автором Гран-Грема з інших, менш популярних, але куди більш гідних дитячих творів. З’являлися автори цих романів і розповідали, нібито їхній текст, виявляється, багато років був доступний в електронній мережі й автор «Гран-Грема» напевно ознайомився з ним, перш ніж написати перший рядок своєї «мильної епопеї».
Діставалося читачам. Вони, «як барани», поспішали скупити «писанину сумнівної якості», і спонукали їх «ті-таки уявлення про моду, що змушують дівчаток-підлітків ретельно копіювати шмаття, зачіски і макіяж популярних естрадних пискух»..
І, нарешті, діставалося особисто Владу: його звинувачували щонайменше в бездарності й продажності. Від інших, значно екзотичніших обвинувачень Анжела скреготіла зубами і лізла на стінку. Влад, який раніше дуже ображався на будь-яку, насамперед несправедливу, критику, тепер був, як дубова колода під батогами. Екзекутори впрівають і тужаться, а колода не відчуває навіть зловтіхи від власної незворушності.