— Ми ж щойно з тобою розмовляли, — сказав Влад, стримавшись.

Анжела вимушено розсміялася:

— Ну, вибач… Я пожартувала. Я не можу дати тобі телефон. Бо… бо я хочу, щоб ти спокійно попрацював. Ти ж цього хотів — спокою… Щоб ніхто тебе не турбував…

— Ми — у тому будинку, який підшукала? — запитав Влад.

— Майже, — ухильно відповіла Анжела. — Про цей дім ніхто не знає… Тобто ніхто не знає, що я його купила. Викупила. Тут раніше була турбаза… Це в лісі. Доволі далеко від шосе. Тут нікого немає поблизу. Цілком ізольоване місце. Можеш спокійно працювати.

Влад дивився їй в обличчя. Вона уникала його погляду, оченята бігали, вона то посміхалася, то нервово потирала долоні:

— Ну… То що ти будеш на сніданок? Вибір невеликий, звичайно… Але оладки дуже смачні.

— Тобі ще не пізно одуматися, — пошепки мовив Влад. — Чуєш?

Вона нарешті зустрілася з ним поглядом:

— Уже пізно. Пізно, бо я все вирішила… Не тільки ти вмієш приймати рішення, остаточні й безповоротні. Я — я знаю, що роблю. Я дуже добре подумала. Я не збираюся все життя просидіти в норі, як цього хотів би ти. Наш спільний друг, поціновувач русалок, хоче зі мною бачитися… Чому я маю його розчаровувати? Я не збираюся з ним спати, якщо тебе це цікавить. Але в нас є спільні інтереси, плани, теми для розмов…

Вона нервувала. Видно, їй не спалося цієї ночі.

— Там дитина, — сказав Влад. — Ти. Хочеш. Прив’язати. Дитину?

— Я докладу зусиль, аби цього уникнути, — відповіла вона з підкресленою незворушністю. — Зрештою, Артурчик — твій шанувальник, а не мій… Мені ж бо нічого зайвий раз із ним зустрічатися…

І запнулася. Подивилася Владу в очі, швидко сховала погляд:

— Він усе про тебе запитує. Я його переконала, що, мовляв, заради того, щоб порадувати світ новою історією про Гран-Грема, великий Влад Палій повинен на якийсь час усамітнитися. Приблизно на півроку. Як і збирався. Як і повідомив усім, у тому числі Богораду і літагенту…

І вона знову подивилася йому в очі. Значуще.

Влад тільки тепер усвідомив глибину ями, у якій опинився. Знову роззирнувся навсібіч. Одурманений мозок не бажав слухатися, як і не бажало підкорятися задерев’яніле, затерпле тіло.

— Не розумію. Ти серйозно? Ти мені погрожуєш? Ти впевнена, що я буду ось так просто сидіти в цьому… льосі?

— Сиділа ж я в Барона, — сказала Анжела тихо. — Тільки в Барона мене принижували, ґвалтували і били. А тобі я хочу створити всі умови… Якщо забагнеться хоч слона — притягну і його з зоопарку, аби ти сидів і спокійно працював. Їжу готуватиму ресторанну. Кухарів найму, якщо треба. Книжки, відео, кіно… Хоча навіщо тобі кіно, ти ж працювати збирався. Комп’ютер твій… А хочеш новий комп’ютер? Крутіший? З усіма наворотами… Тільки без модему. На фіга тобі модем? Ти ж працювати…

Влад важко встав. Анжела відстрибнула до дверей, і ті відразу відчинилися, а з прорізу вигулькнув знуджений Булка.

— Обережно, — швидко застерегла Анжела. — Цей хлопець буде за тобою наглядати, наче ненька, але вийти звідси він тобі не дозволить. А нагорі є ще кілька його товаришів… Владе! Ну будь же ти розумнішим!

Влад зустрівся очима з Булкою. Той задерикувато підморгнув у відповідь.

І-раз-і-два-і-три. Поскрипуючи, обертаються шестірні в очманілій голові, пересипані снодійним шестірні.

— Анжело, — тихо прошипів Влад. — Ти робиш незворотний учинок. Я розумію… Ти скривджена, тобі нелегко аж так просто відмовитися від усіх цих грандіозних планів… Але подумай. Якщо ти всерйоз маєш намір… зробити те, що робиш… Просто пригадай, як умирала на порозі мого будинку.

— Я знала, що ти нагадаєш, — скрушно зітхнувши, відгукнулася Анжела. — Я знала… Ти один раз врятував мене, і тепер докорятимеш цим усеньке життя. А в нас же довге життя попереду, пліч-о-пліч… ти пам’ятаєш?

— Я не впевнений, — повільно заперечив Влад. — Справді, не впевнений Адже досить одному з нас усерйоз вирішити, що життя його становить небезпеку для оточуючих…

— Не треба, — поспішно зашепотіла Анжела. — От тільки не треба цих дитячих погроз. Дайте тортика, а то повішуся. Не треба, Владе, я була про тебе ліпшої думки… Та ти сам у це не віриш. Ти не істерик. Ти ніколи себе не вб’єш, ти сильний… Ти любиш життя. Ні, ти не суїцидник. До того ж ніхто тобі не дозволить. Ти будеш спокійно працювати. Спокійно. Ти ж цього хотів. Самотності. Ти ж цього хотів…

Вона бурмотіла «ти хотів», як заклинання. Незрозуміло, кого вона намагалася загіпнотизувати — Влада чи себе.

— І довго ти плануєш мене охороняти? — лагідно поцікавився Влад.

— Недовго, — пообіцяла Анжела. — Скільки буде потрібно. Потім, коли буде пізно щось змінювати… Тоді ти сам станеш допомагати мені. Бо від тебе залежатиме не тільки моє життя, але й життя третьої людини…

— І четвертої, — сказав Влад. — І дитини.

— Постараюся цього уникнути, — повторила Анжела, боягузливо відводячи очі.

Влад зрозумів, що мозок його перевантажений. Що треба відпочити. Інакше станеться коротке замикання.