Тим часом на занедбаній галявині під вікном невдовзі утворилася лиса пляма, яка утворюється на футбольному полі в тому місці, де зазвичай стоїть воротар. Траву витолочили Анжелина мачуха і зведений брат під час «навідувань у гості». Ніколи раніше Анжела не відчувала такої уваги з їхнього боку, вони ловили кожне її слово, як милостиню, іноді Анжела вередувала і не визирала у відповідь на умовний сигнал. Тоді мачуха і брат нервували, лютилися й обзивали її спересердя різними словами, втім, знайомими їй іще з дитинства…

У неї був час подумати, і вона думала. Усі, хто знав її поближче, спілкувався з нею довгий час — залежали від неї. Природа цього явища не цікавила Анжелу, вона міркувала, як витягти з неї хоч якусь вигоду, — в її ж бо становищі безправної рабині згодилась би будь-яка підмога…

Та зрештою дівчина започаткувала новий звичай — мачуха і брат платили їй за кожне «побачення». Анжела просовувала руку крізь ґрати, а мачуха і брат смішно підстрибували, простягаючи їй дрібний паперовий грошик, тяглися, піднімалися навшпиньки, намагаючись доторкнутися до Анжелиних пальців. Нарешті у неї під матрацом накопичилася певна сума грошей, і Анжела вирішила; що час настав.

Сторожа, приставлена до неї Бароном, побоювалася своєї підопічної, а іноді й відверто боялася її. Однією з її розваг було лякати їх іще більше: вона, як могла, підтримувала реноме відьми, реготала ночами, бурмотіла, наслідуючи бабу-знахарку, саме тому — чи з якоїсь іншої причини — тюремники змінювалися так часто, що Анжела ледве встигала запам’ятати їх на ім’я.

Барон, з його любов’ю до порядку і дисципліни, викликав її до себе двічі на тиждень — по середах і неділях; якось уночі з неділі на понеділок, коли Барон, вдоволений, захропів, Анжела потихеньку вилізла з ліжка, підсунула під руку сплячого диванний валик, натягнула нижню білизну, де в спеціально підшитих кишеньках заховані були грошики, одяглася — і майнула через відчинене вікно, тоді як тюремник, котрий мусив її стерегти, мирно куняв під дверима…

Минув усього рік звідтоді, як Барон накинув своїм налитим кров’ю оком на симпатичну прибиральницю з кучериком стружки в каштановому волоссі, — але Анжелі здавалося, що вона подорослішала років на двадцять. Жарти скінчилися; Анжела бігла, рятуючи свою шкіру, чудово розуміючи, що лише від її рішучості й хватки залежить тепер, жити їй вільною людиною — чи вмирати лялькою, іграшкою, мішком з висівками.

Вона до світанку брела лісом — по шосе йти не наважилася, а раптом наздоженуть. Купюри, заховані в білизну, добряче заважали — їх було багато, всі дрібні, згорнуті в рурочки, складені мінімум учетверо. Анжела терпіла. Приблизно таку ж суму вона розтринькала торік на каруселі й морозиво, і спогади про це — могла ж утекти ще тоді, могла, могла! — труїли їй душу гірше від кислоти.

О шостій ранку (Барон уже починав крутитися, міцніше притискаючи до боку диванний валик) вирушив перший автобус від автостанції в сусідньому селищі. Анжела добре усвідомлювала, що на цьому етапі шляху її легко вистежити. За кілька годин водій автобуса зізнається надісланим навздогін людям, що саме така дівчина купила в нього квиток і доїхала до кінцевого пункту, тобто до міста (того самого, де минулої осені Анжела марно вступала до технікуму). Усю дорогу — автобус повз ані хутко ні хистко, зупиняючись біля кожного стовпа, — Анжела завмирала від страху, очікуючи побачити машину, що мчить слідом і перекриває автобусові шлях…

На передостанній зупинці нерви її розгулялися настільки, що вона вийшла ні з того ні з сього, практично посеред чистого поля, і ледве встигла гулькнути до лісосмуги — як машина по шосе все-таки промчала. Анжела впізнала її, це була особиста Баронова машина.

Анжела пішки дійшла до міста. Про те, щоб купувати квиток на електричку, не могло бути і мови. Дівчина пробралася на товарні колії, й, сахаючись від маневрових паровозів, завмираючи з жаху від вигляду величезних смердючих цистерн, знайшла таки підходящий притулок — відкриту платформу, на якій їхав кудись гігантський екскаватор.

Вона мало не перетворилася на крижину. Анжела уявлення не мала, куди прямує потяг, — але навколо простягалися поля, і на жодній дорозі не видно було чорної Баронової машини. Дівчина відчула себе вільною — напевно, вперше за все життя. Тверді рурочки з грошей, що понатирали шкіру мало не до крові, додавали приємного відчуття влади — влади над цим світом…

Саме тоді, подорожуючи на крижаному вітрі в компанії екскаватора, Анжела вирішила стати в цьому світі володаркою, а не дівчиськом-попихачем. Саме тоді вона придумала, як застосувати на практиці її здатність прив’язувати до себе інших людей. Власне, у історію з Бароном вона потрапила лише тому, що сама не довідалася вчасно про свою здатність. Тепер усе піде по-іншому, і вона зможе стати поп-зіркою, прив’язавши до себе знаменитого продюсера. Чи коханкою мільйонера, чи дружиною президента, а коли президент зміниться — дружиною нового президента, і так до самісінької старості…

Два тижні вона подорожувала на потягах і електричках, заплутуючи сліди, все далі й далі віддаляючись від маленького селища з великим деревообробним заводом.

Літо вона провела на морському курорті — вперше в житті. Люди тут буквально розкидалися грішми — Анжелі вдавалося і заробити, розносячи на пляжі морозиво, і випросити грошей, а якось вона навіть поцупила гаманець із недбало кинутої в роздягальні сумки, але це було тільки раз, — страх, що піймають і повернуть до рідного селища, був сильніший за спокусу.