У нього був інший, куди вагоміший привід для розпачу. Він спорожнів, як проштрикнута кулька. Він не здатний був придумати навіть текст для вітальної листівки. Ідеї, кураж, слова, образи — все це кудись ділося. І Влад почувався шкурою ведмедя, колись могутнього і грізного. Ведмедя попатрали (хто? коли? як?!), шкуру набили соломою й висівками. Звір виглядає, як колись, у нього навіть якимось чином збереглася ясна свідомість — але не залишилося волі, бажань, втонула іскорка, що бігла екраном монітора, затих голос, що колись диктував слова і рядки, диктував давно, зі шкільних іще часів, коли Влад писав у зошиті про прибульців і роботів…

Іноді він сідав до комп’ютера і саджав перед собою ганчіркового Гран-Грема. Він набирав фразу, яку хотілося відразу ж стерти — поки ніхто не прочитав. Він убивав цю фразу і писав нову, анітрохи не ліпшу. Убивав і її. Довго сидів, очікуючи, поки щось зрушиться в мозку. Перечитував уривки, написані раніше, кілька місяців тому, іноді правив їх, іноді вкидав у кошик. Слова не йшли, внутрішній голос мовчав, Влад почувався небіжчиком, котрий помилково затесався поміж гостей на веселому банкеті.

Він ненавидів себе все більше. Це було кепське, руйнівне почуття, Влад сам це розумів. Щось усередині нього вимагало постійного, чимраз гучнішого ниття. Бачити себе мізерною людиною, жалюгідною і безпомічною, бачити себе паразитом, ледарем, бездарністю — ось чого вимагало це невідоме щось; передбачати попереду катастрофи і хвороби, розпад, розкладання, безславний кінець — от від чого внутрішній черв’ячок п’янів, упадаючи в похмуру ейфорію.

Влад умів виокремлювати себе від ситого самобичуванням черв’ячка, але не завжди вмів протистояти йому. Хоч як дивно, але найліпшим — і найнадійнішим — союзником у боротьбі з депресією виявилася Анжела.

Уперше за багато місяців вона була з ним поруч не тільки «зовні», але й «усередині». Вони поділяли один на двох номер, більш того, вони ділили й постіль, і Владу все більше здавалося, що він прив’язаний до Анжели не лише путами. Більш того — тепер, обіймаючи її, він начисто забував про них.

Він дивився на неї іншими очима. Утім, Анжела змінилася теж, і Влад навіть пишався — тихцем від Анжели й таємно від себе самого, — що йому вдалося ініціювати Анжелине переродження. Що його стараннями — часто мимовільними — на світ Божий з’явилася нова людина. Щаслива, і, здається, закохана.

Анжела, напевно, добре відчувала його настрої. Внюхала, як гарний пес. І якось, коли вони лежали, обійнявшись, у темному готельному номері, й крізь розсунуті гардини дивився серпик місяця, Анжела, притулившись до Влада, прошепотіла йому на вухо:

— Не думай про мене краще, ніж я є.

Він, розслаблений, здивувався:

— Що?

Анжела зітхнула:

— Не думай про мене краще…

Мотоцикліста Гарольда вона любила з усім запалом дівчачого серця. Художника Соника вона розуміла і цінувала. За банкірчика Ярика вона вхопилася, як за соломину, a Єгор Єлистай захоплював її — і водночас злегка лякав.

Уперше вони зустрілися в якомусь нічному клубі — Анжела була ще з Яриком, і мимоволі здригнулася, коли за сусіднім столиком опинилося таке знайоме — з телеекрану — обличчя. Пригадується, вже тоді Єлистай звернув на Анжелу увагу, та й годі було її не помітити — від природи яскрава, у ефектному вбранні, воно була відтінена товариством сімнадцятилітнього Ярика, нахабного, примхливого, втомленого життям парубійка. До того ж пригадується, той вечір закінчився черговим скандалом, бо Ярик…

Утім, неважливо. Нехіть згадувати.

Удруге вони з Єлистаєм зустрілися через півроку — в тому-таки закладі. Іронія долі.

Тоді вона була вже при грошах (за період заміжжя з малолітнім багатієм, вона, як хом’як, устигла зробити певні запаси), але досі все ще самотня і невлаштована; вона знову здригнулася, коли за сусіднім столиком опинилися уважні очі, вогник дорогої сигарети і щіточка світлих вусів над верхньою губою.

Він підійшов до неї першим. І, простягаючи йому руку, Анжела вже знала: доля.

Він викликав у неї дикий захват. Сміливий, жорсткий, цинічний, він не був схожий ані на божевільного Гарольда, ні на мрійливого Соника, ні на розпещеного Ярика. Він був сильний, заматерілий і при владі. Принаймні Анжелі здалося, що влада цієї людини — майже безмежна…

— Якби в нього були пута, — задумливо говорила Анжела, — він став би, напевно, володарем світу. Він прив’язав би до себе усіх, у кого вдома є телевізор. І шило рано або пізно вилізло б із мішка — усі б зрозуміли, що він за один… Але було б уже пізно. Мільйони людей уже були б від нього залежними! Це все одно що підсипати у водопровід найсильніший наркотик. Це — світовий переворот… Адже він прив’язував до себе людей, навіть не володіючи здатністю створювати пута. Він викликав симпатію. Він викликав замилування. Його навіть ненавиділи не як інших, а «з придихом», якщо так можна висловитися. Він щомиті був на очах… А мене тримав у тіні. Мені було образливо. Я знала, що рано або пізно візьму реванш… і взяла, — Анжела невесело посміхнулася.