–  Сколько я работаю в кіно, впєрвиє віжу такую женщіну как ви, - не вгавав білий піджак з сивим хвостом на потилиці, перехопленим жіночою шкіряною шворкою.
– Еті глаза я опрєдєльонно гдє-то відєл. Ви фотомодель?

–  Ні.

–  Снімались в кіно?

–  Ні.

–  Мойо імя вам о чом-нібудь говоріт? Микола Гарбуз. Заслужений діяч мистецтв, кінорежисер.

–  Ні.
– Ізвінітє, может бить ви стріптізьорка? Я туда іногда захаживаю, - невпевнено гиготнув.

Тіна допалила сиґарету. Встала і, не оглядаючись, пішла до гурту.

Втішений Занадтий поспішив за нею.

–  Валентино, - покликав він.

Тіна розкішно не почула його, наче він волав у пустелі.

–  Валентино, а я у вашому селі був позавчора. До нинішнього ювіляра заїжджав, - нахабнів далі Занадтий.

–  А він хіба з Тихих Вод?

–  Ви ж корінна тиховодка, а цього не знаєте?

–  Я там давно не була. Повернулася нещодавно.
– Тіна пришвидшила ходу й розчинилася в ювілеї.

«Нічо-нічо, дорого правиш, але торгуєш. Шкода, що ти мені стрілася, коли я не в формі. Але ще не вечір». Занадтий розшукав ювіляра з дружиною, попрощався. Сил вистачало дістатися домівки і влізти з головою під, на щастя, самотню ковдру…

Авто привітно квакнуло, зрадівши Занадтому. «Що я роблю?
– відсторонено подумав він, непевною рукою намацуючи ключ запалювання.
– Цей коньяк був геть зайвим. Кажете, снаряди в одну вирву не втрапляють. Ось ми це зараз перевіримо». «Форд» елеґантно-муркітливо загарчав і м’яко, як гепард, стрибнув з місця. Комета на небі хвостом вказувала Занадтому шлях додому.

Він мчав нічним містом з небезпечною швидкістю. Вогні пообіч зливалися в суцільну лінію, як сліди трасуючих куль.

Зустрічні авта виринали нізвідки й пролітали в нікуди. Шш-ш-ш-ух, ш-ш-ш-ух. Як помах шаблі. Відчайдушно обходячи зухвалого «мерса», вихопився на зустрічну смугу і мчав нею. Хвилину, рік? Лобова атака. «Губи в губи, глаза - в глаза». Вз-з-з-зіу - панічно крутнувся від нього зустрічний жовтий «москвич». «Зараз вмажусь», - як не про себе подумав Занадтий. Місто мовчало. Зупинився біля дому. Сидів у темній машині вже тверезий, тамуючи тремтіння рук. Згадав, що залишив у бардачку пачку «Мальборо». Закурив. Запаморочилося, набігла слина.

Несила терпіти?

Візьми силу «стиморол-прозет»

Десь року вісімдесят другого, після університету й аспірантури до села Тихі Води приїхав учителювати Роман Григорович Коханець, історик. Пишночубий, вусатий, у білій сорочці, кутики комірця якої загорталися догори, замість тісно лежати на вилогах. Сонний ставок шкільного жіноцтва сколихнувся, ряска й латаття розступилися. Весняно стривожено закумкали біологиня, математичка, хімічка і навіть фізручка - жінка-велетень в облиплих спортивних штанях, за статурою, як дві краплі води подібна на одну із сестер Пресс, - знаних легкоатлетинь, які колись може штовхали, а може метали щось, доки за ретельної медичної перевірки постали не зовсім сестрами, ба й геть не сестрами, а братами. Атмосфера в школі не сприяла навчальній і виховній роботі.

Директорка Любов Микитівна, найдобріша баба Люба, набравши педагогічного вигляду, запросила потенційного джиґуна до розмови.

–  Я прошу вас, Романе Григоровичу, поголитися. Вуса у радянській школі неприпустимі. У чєловєка должно бить всьо прєкрасно: і ліцо, і одєжда, і душа, і мислі. Розумієте,

«і ліцо». Ви людина перспективна, може посядете й моє місце, а як я вас на нараді в райвно покажу з такими, вибачте, вусами? Нас не зрозуміють. Там переважно жінки працюють, а в них - сім’ї.

–  А ви, шановна Любове Микитівно, їм на те скажете, що у засновника нашої держави робітників і селян, вождя світового пролетаріату Володимира Ілліча Лєніна були не тільки вуса, а й борода. І у Карла Маркса теж. І в Енґельса. І в Сталіна. На всі смаки.
– Відказав на те Коханець, сміючись чубом.

Життєві сили буяли в Коханцеві, йому замало було викладати матеріал за програмою і виставляти оцінки. Вабила самостійна дослідницька робота, бо натрапив він на величезну білу пляму в історичній науці. Україна - країна селянська, сільська, а найважливіше - біографія сіл, практично не досліджена, радше втрачена. Чи ж можна серйозно ставитися до грубезного фоліанту в дерматині під назвою «Історія сіл і міст України», на який спромоглася партійна наука?

Хіба як до взірця того, як не варто писати історію.

Аби доколупатися до правдивих витоків села Тихі Води, молодий учитель збурив і інфікував завзяттям усю школу.

Хлопці й дівчата верейками тягали до музею черепки з городів і сараїв, обходили найстаріших сусідів, терпляче вислуховуючи оповіді й сторічної давнини плітки. Незаміжні вчительки, які з приходом Коханця надбали собі мету життя, одна споперед іншої перебирали лапочками, намагаючись привернути увагу Романа Григоровича глибокою зацікавленістю в його дослідженнях. Навіть фізичнокультурна жінка-велетень, перестрівши Коханця у темному кутку, сказала схвильовано: «А ця пісня не про наше село: тиха вода греблю рве?». Коханець їздив до архівів, колінкував перед університетськими приятелями, котрі вже керували ним з міністерств та відомств, дошукувався стародруків.

Його завзяття до певного часу опору не зазнавало, черепки посідали почесне місце у шкільному краєзнавчому музеї, за організацію якого можна було поставити пташку у графіку позакласної роботи. Дослідження потвердили, що два кутки Вод - Сердюк і Третяк - були майже напевно засновані козаками з Січі Запорозької після зруйнування її Катериною. А куток Вовчики - вигнанцями з Києва, хворими на сухоти. Якщо історія Вовчиків ще так сяк вписувалася до історико-революційної тематики музею, у розділі про знецінення за часів царату людського життя, і могла зайняти своє місце під шклом на стенді, то запорожці стали всім кісткою в горлі. Коханець оприлюднив свій доробок на вчительській конференції в районі, а йому пояснили, що від так званих запорожців для української історії прийнятні лише їхні одвічні прагнення з’єднатися з Москвою ще до того, як вона стала «матушкай Расієй». Краще б опікувався успішністю, ніж. Історик зрозуміти не схотів і написав уїдливу статтю під назвою «Ґарґари з бомбошками», де головно фіґурували горезвісні шаровари і державний ансамбль «Ми з України!», який по всьому світові тицяв короваї і поклони, перш ніж гопакувати. Найсмішніше, що йому вдалося через приятеля надрукувати «Ґарґар» у столичній комсомольській газеті.