–  Слухаю. Тіно? Заждіть, котра година? Боже праведний!

Такий день, що я все забув. Даруйте. Ні, я в офісі, ви ж сюди телефонуєте. Лечу. Ще раз перепрошую.

Занадтий повагався, стоячи перед баром, замаскованим під книжкову шафку, чи брати з собою алкоголь. Згадав, що Тіна не вживає. Вирішив, що вживе сам. Обрав горілку, цукерки. Дзенькнув додому. «Ні, ще в офісі. Ти можеш сюди зателефонувати. Але за дві хвилини, бо вже їду. Маю ще одну зустріч. Не знаю. Не чекай. Бувай». Лідка передзвонила за хвилину - перевірила.

Ніколи не вмикав музику в авті. Зараз увімкнув. Парапам, пара-пам, пара-пам-пам. Посипалося барвисте кришталеве намисто на візерунки бездоганного ермітажного паркету. Коли це Люмбаґо підсунув йому Моцарта? Турбується про поважний імідж шефа.

–  Даруйте ще раз за запізнення. Це ваша міська квартира?

–  Так.

–  Чого так далеко й незручно?

–  На кращу грошей забракло. Будувала мамі хату.

Тіна вміла поставати новою. Бачив її у вечірній сукні, спортивним пацаном у джинсі, бачив модною маляркою на світській тусовці. Зараз перед ним стояла мила домашня жіночка у чомусь симпатичному, веселенькому, у фартушку. На голові стрічечка. Дуже рожева і дуже інтимна. Він зробив крок до Тіни, обійняв, знайшов вуста. Вона не пручалася. Втім, не дуже й спалахнула. Так, у межах ощадливого користування електроенерґією. А Занадтий заіскрив.

Навіть трохи злякався, чи не згорять запобіжники. «А хай їм чорт, нехай горять! Ніщо не занадто!». І не дав Тіні оговтатися. Уміло, рішуче, ніжно, але й наполегливо. Як Блейк Керрінґтон. Ну, відповідай же мені, відповідай, Так, так, ще трохи. О! Дякую, люба.

–  Ти не принесеш мені води?

–  Авжеж.

Занадтий проляпав босоніж до столу, намацав у темряві пляшку мінералки, не налапав відкорковувача, по-молодецькому зачепив залізну кришечку обручкою, ловко скинув, випустивши бульбашки газу. Взяв у другу руку склянку. За його спиною спалахнуло світло. Він озирнувся. Тіна вже вбрана сиділа на канапі і спокійно дивилася на нього.

–  А тепер поговоримо.

–  Про що?

–  Про Міністра.

Занадтий побачив себе. Голого. Посеред чужої, чортійде, на околиці, квартири. З пляшкою і склянкою в руках. Перед зодягненою жінкою. Яка пропонувала йому після любощів поговорити про міністра.

–  Закордонних справ чи внутрішніх?
– спроба жарту.

–  У нашому випадку, радше, справ унутрішніх. І вона докладно, логічно, як пришелепкуватому другорічникові, відтворила достеменну картину восьмиденної давності на Собачому хуторі. Не забула й вуса, поголені для утруднення ідентифікації злочинця. Що не завадило її матері впізнати в доччиному гостеві водія авта-вбивці, додала насамкінець.

–  Все?

–  Так.

–  Чого ти хочеш?

Стенула плечем. Занадтий шпарко, як у казармі за сигналом алярму, вдягався.

–  Скільки?

–  П’ятдесят тисяч.

–  Доларів?

–  Американських.

–  Чому саме п’ятдесят?

–  Бо саме стільки мені треба, щоб завершити будівництво, купити пристойну квартиру і віддати борги.

–  А чому не заробиш? Церков мало?

–  Вистачає. Але це довго, а мені треба негайно. Не хочу чекати, життя закоротке для моїх бажань.

–  А якби я не трапився?

–  Було б щось інше. Мені щастить, - вона так і сказала:

«щось інше».

–  Маєш докази?

–  Жодних.

–  Так от. Вважай, що це «щось» у моїй особі тобі не трапилося. Розминулося. Нехай щастить і надалі.
– Занадтий жбурнув краватку в дипломат. Защебнув його, всунув ноги в черевики, попрямував до дверей. Тіна мовчала. На порозі кімнати Занадтий не втерпів, озирнувся.

–  Чого мовчиш?

–  Сили зберігаю. Вони мені завтра в міліції знадобляться.

Ти сам неодноразово казав, що ти - Той Самий. Міліція залюбки відшукає докази. Справедливість повинна бути справедливішою.

–  Гаразд. Я подумаю.

–  Тільки не барись. Я зателефоную завтра о шостій.

Занадтому трохи заскімлило: «Шкода. З цієї штучки вийшла б першоклясна перша леді». Він взявся за ручку дверей.

–  Скажи, навіщо ти для мене ноги розсунула?
– він спробував образити її. Має ж вона щось людське, нормальне?

–  А після цього з вами зазвичай легше домовлятися.

–  То ти - профі?

–  Думай, що хочеш.

Толік виглядав офіційним і серйозним, проте Занадтий лякатись утомився.

–  У тебе все?
– запитав Люмбаґо.

–  Ні. Ось сьогодні одержав вранішньою поштою.
– Занадтий простягнув Толіку папірець з пришпиленим до нього конвертом.

Толік перечитав круглий, геть дитячий почерк: «Шановний товаришу Занадтий! Пише вам Балабуха Катерина Дем’янівна з села Тихі Води, що на Десні. Я точно знаю, що ваш син на своїй машині вбив мого чоловіка Балабуху Петра Ільковича, коли він йшов похмелятися на весілля до Клименків. Я не хочу вам зла і взагалі нікому не хочу. Петра не повернеш. А у мене діти. Двоє хлопців-близнюків. За Петра пенсія буде самі знаєте яка. В радгоспі роботи немає. Я збережу все в тайні. Якщо ви дасте мені трохи грошей. Щоб хлопці не їхали вчитися до ПТУ на казьонні харчі і форму, а біля мене закінчували школу. Як люди. У мене ні на кого більше надії немає. Нам потрібно три тисячі шістсот гривень. По сто гривень на місяць, а вчитися їм іще три роки.