Хай йому чорт, - трапився коньяк. А його Занадтий замолоду не терпів на дух. Заївши гидотний смак помідором, огледів поле бою.

«Віва ла діва, віва Вікторія, Афродита-а-а». Оркестр закусював, натомість виспівував(ла) Дана Інтернейшинел. Тіни не було. Не миготів і білий піджак. На її стільці за столом вже вмостився той липучий Онисько Онисько, поет-пісняр, і ґвалтував Володю-космонавта.

–  Народові потрібна пісня про космос. Шляґер. Як «заправлєни в планшети касмічєскіє карти», хоча «заправлені» - це радше про штани, до слова.

–  Я віршів не пишу, та й зі слухом у мене…

–  Й не треба. Ви лише розкажіть мені щось цікаве з вашого польоту. А далі я вже сам. Потрібна фішка, розумієте, забойна фішка.

–  В останньому польоті у мене був добрий приятель - Янгол. Він реґулярно пролітав повз станцію, коли наша орбіта і орбіта його Раю перетиналися. Гарний дядько, ввічливий.

Він мене вже впізнавав, тріпотів крилами, вітаючи. Даруйте, мене кличуть.

Онисько Онисько вихлюпнув чарку, закоркував рота шматом ковбаси і дістав авторучку та блокнота.

Тіни не було в жодній з референтних групок, на які вже розпався святковий стіл. Розчервонілі, розкуті, одв’язані, якими бувають лише старі, добре спаяні і споєні приятелі, гості гомоніли кожний сам до себе. Мадам Люмбаґо чи не єдина, не втратила шику й лиску. З келихом шампанського царственно снувала від гурту до гурту, підтримувала балачку, кількома словами навертаючи її на предмет збіговиська, для декорації прикладала до вуст фужера і поспішала до інших. Занадтий згадав, як вдало колись було обізвано її - мадам Броварі.

Занадтий посунув до виходу в скверик. Шлях заступив підпилий Толік. Обійняв за талію, зашепотів інтимно.

–  Жени, кицюню, думи сумні…

–  Жену. Я ж тобі не Мохер-Мазох.

Люмбаґо заіржав.

–  Захер-Мазох, кицюню, З-а-а-хе-е-р. А окрім того, ти ще не королева Вікторія, не Менахем Бегін, не Альфред Нобель, не Дізраелі, не Нельсон Мандела, не Ротшильд, не Білл Ґейтс. Не кажучи вже про Мадлен Олбрайт. А тому тихо будь. Слухай, що тобі скажуть мудріші. Все о’кей, кицюню. На Льоньку Харченка сподіватимемося. І на Орка Кочубея. Я тебе з ним зараз зазнайомлю.

–  Ти розповів їм?

–  Подивись на мене. Я схожий на людину, яка не розуміє, де, коли, скільки, з ким, для чого? У мене план. А вони - складові цього плану. Ой, які люди і без охорони, - різко змінив він тон і розпростер руки, аби обійняти усміхнену пару, що вродилася поруч.
– Дивись, Володю, це наше щасливе майбутнє, - поплескав він по плечу сивого присадкуватого дядька, - головний патологоанатом міста Орест Дмитрович Кочубей. А це його Мотря Орестівна Кочубеївна, ух, яка красуня зробилася. Ну, поцьомай старого дядька Толіка, кицюню, я Ігорю нічого не скажу.

Толік весело розцілувався з повновидою, в ясних кучериках молодичкою.

–  Дядьку Толіку, а чого ви до мене на весілля не приїхали? І тато, й мама чекали, й ми з Ігорем.

–  Не зміг, Мотечко, не зміг, кицюню, - відрядження. Боржок за мною. У вікенд забирай старих, чоловіка-щасливчика і гай до мене в село. Орку, я чекатиму. Просто зранку, у мене й заночуєте. І барбоса свого беріть, аби не було чим одмовлятися. Чув, старенький?

–  Розтин покаже, - суворо відповів патологічний анатом Орест і почаркувався з ювіляром і Занадтим.

–  Отакечки, - Толік обернувся до Занадтого, коли Кочубеї відпливли, - сьогодні про справи анічичирк, приїдеш до мене, я одкрию тобі свій секретний файл, - і Толік пірнув у шампансько-горілчаний коктейль ювілею.

У сутінковому сквері холоділо. Всі кішки мали ставати сірими, такими й ставали. Нон-стоп линув з прочинених освітлених вікон, підкреслював райську благодать свіжого повітря. Наче світляки жевріли розпечені цятки цигарок, долинав тихий сміх і гомін курців. Травневий вечір не кликав до шаленства, він капустяним холодним листком гамував жар посталкогольного чола.

–  В католічєской церкві єсть такое офіціальноє ліцо - Адвокат дьявола. Он подвєргаєт крітікє всєх, видвігаємих в святиє. А наш Толік защищаєт нас от такіх нападок. Можна єво назвать адвокатом от Бога. Как ви думаєте, ето - тост?

–  Я не думаю взагалі. Від цього бувають зморшки.

–  Тіна, мєня нє оставляєт мисль, што ми с вамі гдє-то встрєчалісь.

Занадтий принишк за стовбуром. У сутінках нерозбірливо бовваніли дві постаті. Лише струмені сиґаретного диму виказували їх. Тіна мовчала.