На юридичний свого часу Анатолій Люмбаґо вступив зопалу, двічі зрізавшись на престижний тоді фізичний. На ті часи в юристи йшли або невдахи, або, як він, генеалогічні адвокати і прокурори, яким після рекомендацій парткомами, світила наперед визначена кар’єра. Що ж світило решті?

Сто двадцять ре і протерті штани в суді чи юридичній консультації. Або якась нотаріальна контора. Від майбутнього нудно тхнуло злежаними папірцями і штемпельною фарбою, а в уяві поставав нотаріус - такий собі Дон Базиліо з «Севільського», вислоносий, кислоокий, з чорнильницею на очкурі.

Студент Люмбаґо не пишався своїм фахом. Заяложені миршаві дядьки і куркоподібні тітки у самоплетених кохтах - викладачі усіх цих прав, від римського до сталінського - не надихали. Мордуватися, псувати підручниками очі, а бутербродами шлунок аби на вершечку кар’єри стати такими, як вони? Гарних дівчат на факультеті не було, якісь чоловікоподібні, наче їх спеціально населекціонували для дитячих кімнат міліції. З приятелями теж якось не склалося.

Надто далекі були від Толіка ці висуванці-міліціонери, які до університету знали лише статут патрульно-постової служби. Про що можна було з ними говорити Толіку, в якого вдома стояв рояль «Стейнвей», трохи облуплений і розладнаний, але справжній, від прадіда-юриста, колишнього найбільшого авторитета колишньої найвідомішої адвокатської контори колишнього Києва, що писався тоді з твердим знаком після літери «в».

Хто в дев’ятсот десятому не знав Анатолія Люмбаґа, який жив у Петербурзі чи у Москві, хоча й там знали київського Плевако, а радше Коні, бо саме на честь його і був названий. Найгучніші справи вигравав цей дід з пожовклого офіційного фото. Крохмальний комірець, чорна краватка, чорний сюртук, сиві баки. І лише очі - молоді, не за віком блискучі й цікаві, пильно вдивлялися в незнайомого праонука. Ніби казали: ну ж бо, Толіку! «Я, дідусю, стараюся, але бачиш, яке життя, хіба тут видряпаєшся, тут не тільки на «Стейнвей» не заробиш, «Спідоли» не купиш. От був би твій онук, наприклад, Льонькою Харченком, пролетарем з путівкою від комсомолу, ось тоді став би ґенералом міліцейським…» - у сумоті Толік струшував ще пишним чубом, без надії вдивляючись у майбуття під модний шляґер, заспіваний болгарином Емілом Дімітровим, - «Арлекінаарлекіна, нужна бить смєшним для всєх, арлєкіна-арлєкіна, єсть адна наґрада - смєх». Із згаданим Льонькою Харченком Толіка пов’язав випадок. Втім, до випадків Толік давно вже не ставився легковажно. Вчасно зрозумів: випадковостей не існує. Доля підсуває під цим псевдо шанс. Вчепишся - матимеш. А хто не встиг - той запізнився.

Щодо Льоньки. На вступному іспиті з французької за Люмбаґом прилаштувався здоровецький, маслакуватий, мов ослін, що став дибки, хлопчина у запраній солдатській формі. Він заглядав через Толікове плече на папірець, де той упевнено шкварив французькою тему «Лєнін». Льонька терпляче чекав, доки Толік поставить останню крапку. Тоді подав сигнал «SOS». Толік зазирнув у білет Льоньки і почав писати для нього тему «Моє місто». «Пиши нашими літерами, бо так я не прочитаю», - просичав Льонька. «А яку ти вчив у школі?» - прошепотів Толік. «А хрін її знає, забув».

Толік закреслив французький текст і заходився виписувати:

«Же сюї не а ля Кієв. Кієв е ля капіталь де люкрен совіет сосьяліст репюблік». Льонька склав на трійку, а більше й не потребував, бо вагомішою за бали мав комсомольську путівку. Послуги Толіка чесний Харченко не забув, надавши рятівникові з гарною французькою вимовою, але слабкими біцепсами, по-сучасному кажучи, дах.

Свідомість Толіка Люмбаґа розширилася незабутнього шістдесят восьмого року, коли Київ струсонула справа Гарфункеля. У нас тоді сенсацій не було. Вони вкупі з сексом, памперсами, прокладками, засобами від прищів, розчинною кавою, кольоровими телевізорами, порноґрафією, туалетним папером, накладними нігтями, силіконовими персами, газетою «Бульвар» і бульварною пресою, сексменшинами, педофілією, апельсинами, тампаксами, жувальною гумкою, клонуванням, дуже організованою злочинністю, сексуальними маньяками, людьми з подвійним громадянством, літерою «Ґ» в українській мові, штучним заплідненням, кахлями у вільному продажу, бультер’єрами і пітбультер’єрами, кока-колою, камінами на дачах, аспірином «упса», «човниками», безробіттям, багатопартійністю, президентом чигали на нас за обріями у ролі світлого майбутнього.

Коли Толік ще вчився в школі, Києвом зазміїлася чутка про розкриту в Москві злочинну групу Рокотова-Файбишенка. Вперше вголос пролунало це страшне слово: «валютники». Стримане і відсепароване у безлічі інстанцій офіційне газетне слово повідомляло, що цього самого Рокотова, який створив злочинну банду з метою купівлі-продажу іноземної валюти, було засуджено до розстрілу. Разом з Файбишенком.

Сто тридцять четверта Толікова школа стиха гомоніла.

Одні казали, що Файбишенко колись жив у нашому місті, навчався у нашій школі, інші - що це Рокотов колись жив у будинку, де мешкала красуня Ірочка, майстриня з спортивної гімнастики. Але та міні-сенсація швидко забулася, залишивши в сучасників нечітку згадку та інстинктивне знепритомнення від слова «валютник», - хрестися й тікай. Вже у зрілому віці Люмбаґо якось згадав про Рокотова і здивувався, навіщо владі у глухі радянські часи було взагалі випускати цю інформацію, що стояло за цим? Хіба тоді в суспільстві вже починало ворушитися щось таке, проти чого треба було вишкіряти ікла?

А от справа Гарфункеля, спекулянта валютою і коштовностями, мало не дев’яностолітнього дідугана, від якого вели ниточки до десятків і сотень людей, стала таки бомбою.

Про розслідування писав «Вечірній Київ». Про блискавичні рейди на дідову дачу, про закручені банки з грішми в городі. Називалися прізвища людей. До речі, скільки ж тих грошей у банку закрутиш? Смішно.

Толік, як і весь київський люд, цікавився подробицями.

Спробував через знайомих розпитати про те, що не потрапило до газет. Вразив перелік людей, які гендлювали разом з Гарфункелем. Серед них було чимало юристів. Переважно адвокатів. Неначе полуда впала з очей Толіка. Отже є в нас люди, які за свій захист у суді платитимуть адвокатові скільки зможуть і скільки не зможуть, а от обвинувачення нехай собі задовольняється зарплатнею і почуттям виконаного громадянського обов’язку. Овва! Мало не проминув перехрестя, від якого до життєвого успіху хай провулок, а таки веде. «Па острим іґлам яркава агня іду-іду, дароґє нєт канца, аґромний мір замкнулся для мєня в арєни круг і маску бєз ліца». Відтепер старий Люмбаґо міг спати спокійно у своєму старому Києві, написаному з твердим знаком після літери «в».

Нарешті Занадтому вдалося прилаштувати свого «форда» за два провулки від їдальні. Виліз, клацнув дверима, натиснув на брелок, авто заспокійливо кумкнуло у відповідь, мовляв, усе о’кей, старий, шуруй на гульки, за мене не турбуйся, нікому не відчинюся. Задоволення хлюпнуло на зранену душу Занадтого, на мить затамувало пекучу виразку страху під сонячним сплетінням, де, як кажуть, у людини міститься душа. Натиснув ще раз, послухав відповідь вірного «форда», мимоволі зволікаючи момент стрибка у вирву ювілею - посміхатися, цілуватися, потискати руки, поплескувати по плечах. Добре, що хоч Лідку припнуло схуднення, - цю дурепу він сьогодні не витримав би. З якогось часу «цією дурепою» стала для нього «мамка» Ліда. Забігала навіть думка, що на роль майбутньої першої леді дружина не зовсім пасувала, радше, зовсім не надавалась. Втім, зараз усе це не надто хвилювало Занадтого. Думки, хоч би манівцями блукали, кермували на маґістраль: що робити? І безглузде: