В сортирі, виходить, зачиняють. Отакий тобі сортир газова траншея зробила тиховодцям. Ні під’їхати, ні сіна завезти, ні коровам з вигону додому пройти, ні вулицю до сусіда перейти. Або стрибай через яму, як Жулька, або клади через яму кладку і балансуй.

Виховані на газеті «Сільське життя», тиховодці було повірили, коли вже влада яму викопала, то й труби завезе, туди покладе і газ пустить. Бо інакше райком партії їх по голівці не погладить. Місяц минув, другий збіг, третій сплив, четвертий блимнув, п’ятий свиснув. Христинина коза в яму впала, ногу зламала, корів тра’ всім хором зустрічати, аби кожну взяти за роги та провести, як у цирку, по ниточці, понад траншеєю, газові балони треба завозити мотоциклями-тарагайками аж на другий куток села до родичів, щоб вони там заправили їх, бо ж вантажівки з газом не корови, стежинкою не проведеш. А райком партії мовчить. І повірили остаточно, що на нові часи повернуло. Немає райкому, немає партії, немає газу. Є - яма.

Посіявся сніг. Взяли потроху тиховодці лопати в руки і на Вовчиках, і на Сердюку, і на Третяку, кожний сам собі біля воріт траншею загорнув. Стало ловко. Минулася зима, тоді весна. На початку літа знову з’явилися хлопці з трактором і знову траншею розкопали. Досвідчені тиховодці півроку чекати не схотіли, закопали яму через місяць. І знову розкошували до наступного літа. Аж ось нарешті й сього року траншея з’явилася. Як добра традиція*.

* Йдуть двоє робітників вулицею. Перший копає ями, другий за ним ці ями закопує. Питають здивовані перехожі, що це означає. «Та ми взагалі втрьох працюємо. Перший копає, другий туди дерево встромляє, а третій закопує. А у другого сьодні відгул», - була відповідь.

Труба таки впокоїлася на дні ями. Третій місяць пішов, як. Дядьки розмірковували, чи вже закопувати - бо труба.

Не ризикували, а вказівок не надходило. Зашелестіло хатами: газ підведуть ще до Нового року. Навіть Федоська видобула обидві свої геройські зірки, почепила їх на себе і подалася до сільради, аби про все довідатися. Повернулась, сховала зірки до шухляди і махнула рукою, спіть спокійно, баби: тільки до плити той газ підвести - неміряно гривень, якраз до смерті не пити-не їсті, на газ збирати. Вовчики інтерес до газу втратили раз і назавжди. Крім дитваків - онука Наталчиного Валєрика, питомого тиховодця, та заїжджих онуків, котрі з ритмічністю суботніх припливів з’являлися на вулиці Луговій. Гралися вони в траншейних окопах, войовничо верещали, стріляли з акацієвого голля, марили себе командос.

Саме ця траншея трапилася на життєвому шляху й старої знайомої баби Сашки - Василини Петрин, яка оце відправляла свою другу візиту до України з далекого Торонта. Це її джип, заздалегідь куплений на її прохання для пересування нашою сільською місцевістю, сумовитий і запилюжений, втратив заморську перевагу і звабу, в’їхавши правим переднім колесом у тиховодський окоп.

Роман розмірковував, кого б це зараз гукнути з трактором. А Василина милувалася Романом. Таких чоловіків вона в своєму вже не дівчачому віці ще не зустрічала. Ні в Канадах, ні в Америках. Ні в Европах. Тільки в кінах. Найкрутіших. Наразі від хвилювання забула геть усі гарно вивчені українські слова і чистісінькою англійською подумки гаряче дякувала своєму канадійському Богові, мабуть українського походження, що зорганізував таку пригоду.

–  Тут без трактора не обійтися. Я спробую зараз знайти.

–  О’кей, я піду з вами.

–  А не боїтеся полишити таке авто?

Василину розривало навпіл. Українське серце кликало її за Романом, а канадійський глузд припинав до майна. Багатьох розчарованих діяспорців гнітила українська дійсність, де пташки-пташки й червона калина гарно уживалися з дещо розмитими уявленнями про свою й чужу власність.

Василина похапцем запорпалася в торебці, відшукала візитівку.

–  Ось маєте. Петрин Василина. З Торонто. Туто мій телефон у готелі в Києві. А в селі я попрошуся до… - вона зазирнула до електронного записника і старанно вимовила: - До баби Сашки Кучеренчихи на кутку Вовчики. А вас де знайти?

–  Даруйте, своєї візитівки я не прихопив. Коханець Роман Григорович. Зачекайте мене.

Роман мерщій облаштував рятувальну операцію. Сусіда Леонід саме заводив свого закаляного «Білоруса». Леонід пручатися несподіваному шматку роботи не став, Канада - це, самі знаєте, бакси. Роман швиденько виконавши свій добродійний обов’язок, подався до лавки, і ще не знав наївний східнослов’янський коханець, який сюрпрайз готує йому припадкова стріча на вранішній дорозі.

Біля лавки чекав на продавщицю Тоню гурт бабів. Раділи кожному, хто підпливав до них, розпитували новини, всотуючи найдрібніші дрібниці з розказуваного, нюанси останніх вістей. П’ятихвилинками називалися на Вовчиках ці самміти. Найпотрібніші ліки від усіх хвороб - новини, найпотужніші стимулятори. Бабам давай новини. Все незадіяне у читанні-писанні, непотрібне у каторжній роботі, втілювалось у цьому прагненні - знати. Хто, куди, коли, навіщо, почім, для чого, з ким, а може брешуть, не знаю, голубонько, сама не бачила, видумувать не буду, мені Пріська сказала, а вона зустріла Федориного онука, який знає Мішу, який бачив усе те на власні очі…

Забачивши Романа, на хвильку вмовкли, а тоді запосміхалися назустріч.

–  Здрастуйте, Романе Григоровичу. Чого це Семклити не видно? Чи здорова?

–  Доброго дня, шановні пані, здорова, здорова. Чого і вам усім бажає.

–  Романе Григоровичу, щось мій Валєрка двійок нахапав, каже, нецікаво йому в школі. То можна він до вас зайде?

Побалакайте з ним.

–  Гаразд, Христино Лавринівно, нехай заходить. Допоможу йому з уроками.

Роман силкувався не дивитися на Міністрову Катерину.

Вона теж напручено змовкла. Роман і Катерина створили таке потужне поле неясної тривоги круг себе, що найчутливіші з бабів, вловлюючи локаторами незрозумілий дискомфорт, роззиралися довкола, намагаючись зрозуміти, звідки пробиває на корпус. Нарешті з’явилася Тоня-лавочниця. Всі загомоніли до неї, розпитуючи про хліб, рибні консерви, пепсі-колу, сиґарети «Прима». Взявши халву, Роман приглядався до вітрин, а насправді очікував, доки Катерина скупиться. Вона стиха перемовлялася з Тонею, загадуючи їй мішок борошна і мішок цукру, бо вже й дев’ятини по Міністрові треба справляти.