«Господи, поможи!»

Занадтий у хвості розцяцькованої, напарфумленої, уквітчаної черги, сміючись, чоломкаючись, продукуючи жарти, поволі просувався до входу, де протокольно стояли ювіляр з дружиною. Ювіляра ощасливлював кожний гість, а ювіляр - кожного гостя, бо тут збиралися майстри творення атмосфери. Крохмальна сорочка з краваткою-метеликом у два кольори сиділа на Толікові неначе зроду-звіку. Як ув американців. Костюм від Версаче, метелик від Лаґерфелда, чи навпаки - метелик від Версаче, костюм від Вороніна атестовували іменинника: щоб і ви так стояли. На компліменти Толік відказував: «Так, так, панове, у цьому костюмі я почуваюся Біґ Беном. Для повного щастя треба, щоб кожний з вас запитував у мене, котра година». Гості сміялися.

Мадам Нюся Люмбаґо виглядала старшою від Толіка і то помітно. Наче мамця. Попри всі парфюмерно-косметичноперукарські старання. Втім, їй, жінці розумній та розсудливій, вистачало кебети і не вдавати з себе дівчинку. Трималася високо, - сприймайте, які ми є, а ми - ось такі. Темносиня дорога сукня вишукано-простого крою приховувала те, що звуть недоліками фігури. Складний майстерний макіяж під натюрель підкреслював усе, що варто бачити, і ховав те, що помічати не було обов’язковим. Вміло пофарбоване волосся облямовувало ловко дібраний ніжний колір обличчя - косметика для професіоналів, нейчурал сі бьюті з берегів Мертвого моря.

Мадам, а так її називали всі, включно з Толіком, ґречно всміхалася, приймала букети від ювіляра і передавала їх двом упрілим родичкам. Занадтий завважив, що нанесли подарунків двох ґатунків: або в дуже великих пакунках, або в дуже малих. Традиційних для народу наборів постільної білизни тут не помічалося.

Скреготнуло гальмами ще одне авто. Толік аж навшпиньки підвівся - кого ще принесло. З авта постав невисокий кремезний чолов’яга зі знайомим обличчям, відчинив пасажирські дверцята. З них спершу випхався неозорий целофановий букет, а за ним вистромилася красива струнка нога на високому обцасі. Спершись на простягнуту руку, за мить з’явилася й власниця цієї розкішної кінцівки. І вона не розчарувала цінителів жіночої вроди. Гінка, вища за свого кавалера, тонка в талії, що плавно й музично перетікала у стрункі стегна, довгонога, довгорука, - жінка перетворювала найзаклопотаніший найбуденнішими справами погляд на зачудований. Це якби над базаром раптом зникли всі звуки тирлища й пролунало чисте дзвінке соло сурми. Лише один акорд. Оцей: па-па-па-пам. Рухалася ґраційно, як пантера Багіра, і як пантера попереджала бурштиновим зблиском очей: ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці, бо підеш по вовну, а повернешся стрижений.

Люмбаґо вибачився перед кимось і радо рушив назустріч дивній парі.

–  Ну, Володько, ну, друзяко, - загукав Толік.

–  Здравія желаю, товариш командир, - гість віддав Толікові честь.

–  А вас я знаю. Ви - Софія Лорен?
– невисокий гладунчик Толік захоплено дивився знизу вгору на красуню.

–  Проїздом. З Тихих Вод, - реготнув той, кого назвали Володькою.

Вона ж ледве осміхнулась, видобула з авта згорток: щось у цупкому папері, схоже на книгу, подала ювілярові. Толік схилився над рукою, цьомнув і дотично здивувався - рука була не по-жіночому зліплена, з широкою долонею, довгими сильними пальцями. Жодного манікюру, нігті коротко підстрижені, подекуди не дуже вичищені, з чорними обідками. Дивно для жінки, яка щойно почистила пір’ячко. Юрист ухопив цю деталь, про всяк випадок заховав в одну з шухлядок пам’яті. Люмбаґо мав чимало таких шухлядок. Про деякі він і сам забував. Як зринала потреба, кожна клацала замком, відчинялася, видавала інформацію. Цими властивостями своєї пам’яті Толік пишався, ніколи не зневажав навіть найнезначнішу дрібничку, життям ходив, як курка городом, видзьобуючи кожну поживну дрібку. Бо завжди знав, а з того часу, як пов’язав своє життя з Центром… (мовчимо, мовчимо, ні з чим він своє життя не пов’язував, вже ніхто нікуди не йде), зробив собі за гасло: нічим не нехтуй.

Для чого Центр був потрібний Толікові, коментарів не потребувало, - кожний день приносив потвердження вірності рішення про службу цій могутній організації, яка плавала у морі житейському низкою величезних айсбергів, об підводні монолітні кілометри яких розбився не один неслухняний «Титанік», хоч би яким позірно потужним він був.

Власне Толік ще не став у Центрі достойником такого ранґу, щоб багато знати. Проте, навіть з відомих йому фактів за жвавої уяви міг вільно дофантазувати про справжні причини раптового піднесення чи ганебного кінця деяких найпомітніших політиків, бізнесменів, власне - людей. Бо в згоді з класичною максимою австріяка Віндішгреца «людина починається з барона», щиро вважав, що людина починається з першої надбаної сотні тисяч, за яку ніхто не в змозі взяти за барки. Аналізуючи, чим він привернув увагу Центру, зрозумів: понад усе, крім справжньої влади грубих капіталів і своїх інтересів, Центр був зацікавлений у людях. Бо й справжні капітали, й справжня влада - це люди.

Свої люди. А Люмбаґо, ветеран тусовочного руху, за кількістю охоплених активним спілкуванням співгромадян міг потрапити до книги пивного короля Гіннеса: він щодня передзвонювався з десятками, днів народження і таке подібне пам’ятав сотні, був на ти з тисячами. Люмбаґо був усіхнім, але й усі були Люмбаґові. Толік кохався у людському факторові, бо: ніким не нехтуй, нецікавих і некорисних людей не буває.

На ювілеї до Люмбаґа підвеслував заклопотаний чолов’яга з поголеною головою, вбраний не менш вишукано, ніж сам ювіляр. Щось конфіденційно повідомив на вушко, отримав таку саму конфіденційну вказівку і рвонув її виконувати. Це був Люмбаґів найближчий Лепорелло, СанчоПанса, Труфальдіно, козачок, сердюк і джура. Довготелесий, довгорукий, довгоногий, поголений під Котовського.

Управитель маєтку, виконавець найделікатніших доручень.

Особистий охоронець відгукувався лише на звернення - Ваше превосходительство, бо вершиною кіномистецтва вважав «Ад’ютанта його превосходительства» і мав взірцем героя цього кіногіта - російського дворянина, який жужмом продавав супостатам інших російських дворян з оспіваної білогвардійської лебединої зграї. Лише Толік мав привілей називати його скорочено: Вашиком. Від себе додамо, що прізвище Вашик мав: Мочілов.

Донедавна Люмбаґо вважав постать Вашика знаковою, з вічно оновлюваної ґенерації причмелених. Дах з’їжджав, з’їжджає і з’їжджатиме у певних людей в усі часи. Але порізному. Хіба є зараз у спецлікарнях Наполеони? Молоде покоління вже Лєніна від Пушкіна до ладу не вирізняє, від ідолоподібного, колись, корсіканця залишився хіба коньяк. Іде-фіксами нині мають поробитися термінатори, іноприбульці, жиріновські. Люмбаґів довірник походив з нашого часу, коли хіба розумово відсталі та окремі нобелівські генії, яким ніколи дивитися ТБ, не володіють усім захоплюючим доробком усіх спецслужб світу і усіх видатних аґентів від нульнульсьомого до Нікіти.

За леґендою Вашик колись працював в органах безпеки,

«секьюріті» по-нашому. Розпитування уривав як некоректні. Його превосходительство, справді, за допомогою довгого дроту і вантусу колись чистив сортири в спецслужбах, і знайомі сантехніки йому заздрили як законспірованому аґентові. Повірив у це і сам Вашик. Він подумки переживав повнометражну бондіану: стріляв, міняв коханок, перелітав з континента на континент, зизо поглядав з-під низьких брів. Вашик міг замислено вийти з клозету на балкон і довго вдивлятися у простір через мушку уявного пістолета, а тоді, випроставши обидві руки і розчепіривши ноги, «стріляти» з власного пальця. Втім, хто знає межу, яка відділяє позірність й справжню сутність.