Запальний і зарозумілий Роман Коханець замолоду був войовничим атеїстом. Не в тому сенсі, щоб руйнувати церкви та знущатися з Бога, як Ємельян Ярославський чи Лазар Каганович, Боже збав. Відчував у м’язах, у мізках, у душі таку потугу, енерґію, жагу життя… Як у вулкановій безодні. І думав тоді: віра - це етично й естетично, віра - це потрібно, віра дана не нами, не нам і скасовувати. Але віра - це для жінок і для слабких. Як пенсія, чи пособіє для безробітних.

Який там Бог, коли є я?! Себто, нехай Бог таки буде собі, нєх жиє, але вершечок Всесвіту, точка опертя, вісь, вістря - я. Я більший за Бога, бо не потребую стомільйонних славословлень, щоденних запевнень у відданости. Я не потребую моїх парсун, оповитих рушниками у кожній хаті, божби моїм йменням. Не куріть мені ладаном. Це треба іншим, мізернішим, решті - не мені. Я. Є. Дужий. Мене звати Романом. І це мені подобається. Є рик, є мантра. Р-р-рома-а-ан.

Я - більший за всіх, бо мені не потрібна зовнішня, трансцендентна точка опертя. Вона - в мені. Це я сам…

Нинішній Роман Коханець не любив згадувати себе тодішнього. Він не стільки переймався вихилясами своєї долі, скільки вилущував з неї смальтинки досвіду, стуляв їх докупи, намагався простежити перебіг подій, вектор розвитку процесів, викласти з окремих епізодів і епізодиків цілісну картину буття, де із закономірностей малих, окремішних, складаються чи вигулькують закономірності загальні. І допомагають зрозуміти: історія, чи спільна, чи осібна, іншою й не могла бути. А саме всеохопности мислення бракує нам, українцям - ось яке відкриття зробив Коханець.

Коли прибульці сіяли-засівали океан ембріонами, вони зопалу дали їм здатність удосконалюватися. Ембріони не з лінивих цим скористалися, надбали кінцівки, зуби та й знахабніли геть. Почали вважати себе вищими за небесних Татусів. І погнали історію вперед. Вогонь, колесо, електрика, радіо, комп’ютер. Мостили цей шлях самими собою. Історія наче кат з сокирою стояла над казаном з лайном, куди увіпхнуто було людство, і час від часу свистіла цією сокирою над смердючою поверхнею: з лівої - свись, а тоді з правої - свись. Альтернатива існувала. Або ковтай лайно і не рипайся, або, вхопивши ковток свіжого повітря, прощайся з головою. Кращі обрали друге.

Роман навіть тішився, не обтяжений обивательською скромністю, що опинився серед кращих. Менше тішило інше: дивлячись довкола, констатував, що тихі поглиначі фекалій дали численних нащадків. Які, скинувши кожуха, поставивши у кут берданку й почепивши на неї шапку-бирку, самозвільнилися з чергування і почали шильники терти*, часом прокидаючись лише від того, аби вигукнути: дайош. Замість взяти самому.

* За Грінченком і бабою Федоською: «Шильники-мильники тре, а справа аж плаче». Зрозуміло.

Це ще треба на дозвіллі розчолопати, чому об’єктивні причини стинають на корені найрозумніших, найзавзятіших, нищать елітне насіння?
– думав Роман, крокуючи Великим Лугом. Щонайперше спадає на гадку, що небесний Тато, нарешті нас дуже полюбивши, викорінює найудатніших, бо не хоче допіру прощатися з людством, яке його часом розважає до гикавки. А всілякі зарозумільці своїми зухвалими витребеньками завзято женуть стареньку Землю до фініти. Клонування нам, бач, не вистачало. Для цілковитого щастя…

–  Хелп! Хелп мі! Помагайте!

На вулиці Луговій в розпачі волала молода жінка у байдужі дерев’яні паркани. Побачила Романа, кинулася до нього.

–  Я тут гукаю, мов у пустелі. Де нарід?

–  Доброго дня, пані. Люди на гор###одах. Вас тут ніхто зараз і не почує.

–  Соррі, прошу-перепрошую. Я тут… У мене тут… Благаю, ходімо зі мною.

Роман пішов за молодицею і побачив: розкішний новенький джип при повороті на сільську вулицю застряг переднім колесом у вузькій траншеї, безнадійно перехнябився, набравши вигляду безпорадного й винуватого.

Вулиця Лугова або куток Вовчики була вже два місяці перекопана газівниками. Власне, ця, як називав її Товаріщ, опупея тривала ген років з кілька. Ще підсовєцькі Тихі Води втрапили до ґенплану газифікації, і левову частку обсягів робіт район устиг зробити до Незалежности. Труби завезли і зварили по всій трасі. Залишалося прокласти їх вулицями села і по хатах порозводити. Лев, задоволений обсягом своєї виконаної частки, вимахуючи дозвільно хвостом, еміґрував, мабуть, до Африки, а подальша робота залишилася місцевому керівництву, а ми знаємо, що то є.

Жодна з революцій будівничого характеру не має, тобто бюджети не збільшує, а змалює. Труби на трасі зашпортувалися в пісок вже не один рік. Хтось комусь не проплатив, бо тому хтосю якийсь інший хтось не проплатив навзаєм. Решта хтосів може й уболівали за справу та грошей це не додавало. Газу як не було, так і не стало. І ніхто від цього не вмер, принаймні, у Тихих Водах. Медичний факт.

Село філософськи сприйняло зміни у довкіллі. Бо, що б там у гонорових містах не траплялося, картопля собі росте, а корові їсти дай. Присуд тиховодців гласив: хай би б іще трохи пожили за несвободи, місяців зо два, зо три, з газом упоралися б, а тоді вже можна і свободу проголосити. Хай би була. Аж ось на Вовчиках, на Сердюку, на Третяку з’явилися машини і хутенько прокопали двометрові завглибшки і десь метрові завширшки траншеї на всіх вулицях, з брустверами піску і глини пообіч. Шашисти знають, що таке «сортир». Одну шашку затуляють іншими так, що ні тпру, ні ну.