На тому чоловікові не було зараз ані круглих темних окулярів, ані кепки. Влад гарячково намагався зрозуміти, чи схожий він на олівцевий малюнок Богорада. Напевно, був би схожий, якби не жах, що перекосив його обличчя, як підсохлий клей — тонкий папір.

Навіщо Богораду знадобилося погрожувати зброєю?!

— Я все чисто віддам, — затинаючись, промовив чоловік на підлозі. — Усе віддам. Т-там, на поличці, у книгах… Чорний такий корінець, «Мала енциклопедія ентомолога»… Там три сотні. Більше немає. Клянуся, це останні гроші…

— Не клей дурня, — ласкаво порадив Богорад, ховаючи пістолет.

На екрані телевізора билися. Смачно, з хрускотом і хеканням.

— Ось свідки, — Богорад витяг з кишені аркуш паперу. — Імена, адреси, телефони, підписи. Тебе бачили не тільки тоді, коли ти штовхав її під машину. Тебе бачили, коли ти викрав самоскид!

Очі чоловіка на підлозі покруглішали ще більше:

— Кого? Куди? Я не… не…

— У тебе є шанс, — значимо додав Богорад. — У тебе є шанс зізнатися. Здатися самому. Прийти з повинною. Це, можливо, полегшить твою долю. Тим паче, що вбивства не відбулося — ти тільки скалічив людину, от і все. Навіщо ти приходив до лікарні? Хочеш поранену жінку добити?

— Я-яку лікарню? — белькотів чоловік. — Я… я сам у лікарню лягаю через тиждень! У мене є довідка! У шухляді… вона там, у столі! Про те, що мені необхідна операція… Я — сам у лікарню! У мене страховка… Розцінки…

— Ти хочеш лягти в ту саму лікарню, де перебуває жінка, яку ти ледве не вбив?

— Я-яка жінка?! Я не знаю ніякої… Про що ви?!

— Анжела Стах, — жорстко кинув Богорад.

Чоловік на підлозі знову перевів погляд на Влада. Кліпнув:

— Анжела… Стах? При чому тут… Я не знаю… Ви, — він раптом підняв руку, тикнув пальцем у Владові груди, наче звинувачував у чомусь. — Ви… дитячий письменник! Вриваєтеся, наче бандит! До чужої квартири! Це я зараз викличу поліцію! Це вас… дитячий письменник, треба ж таке!

На екрані телевізора стріляли, хтось валявся на підлозі з дірою замість правого ока, і Влада потроху починало млоїти.

Як так сталося, що він опинився в цій захаращеній кімнаті? Перед смертельно наляканою спітнілою людиною?

Що, якщо відбулася помилка? Окуляри, кепка, олівцевий малюнок… А що, коли це зовсім не він? Якщо цей бідака насправді не має стосунку до того, що сталося з Анжелою?

— У мене серце, — мимрив чоловік, притискаючи руку до грудей. — Коронарні… судини… мене ж інфаркт… міг би… через вас! Ви вбивці, ось ви хто… Що ви хочете від людини? Ну, що? Не знаю я ніякої Анжели… Стах… Та хіба мало в житті доводилося зустрічати Анжел! Не пам’ятаю…

На екрані телевізора когось били — у живіт! У пах! Обличчям об стіну! І знову в живіт! Хрясь, хрясь, хрясь…

Влад подивився на чоловіка, жалюгідного, якого били дрижаки, а сам він забився у кут, поглянув на вискаленого Богорада. Рішення прийшло саме собою:

— Я йду.

Сищик смикнув кутиком рота:

— Ви що ж, повірили йому?!

— Я йду, — втомлено повторив Влад і повернувся, щоб вийти з кімнати.

…Анжела впізнала людину на малюнку. Впізнала і не впізнала; вона бачила його, десь і колись, але коли, з ким і з приводу чого — не могла пригадати.

Могла вона бачити його по телевізорі? Міг він бути, наприклад, учасником якоїсь-там ідіотської вікторини? Щорічно сотні людей стають учасниками вікторин, можливо, цей самий бідака навіть виграв якось чайний сервіз, камера крупним планом «ухопила» його обличчя, і саме тому воно закарбувалося в Анжелиній пам’яті…

Могла вона просто переплутати? Помилитися?

Богорад не припускає помилки. Що ж, Влад розпрощається з Богорадом, гра в сищики-розбійники і без того затяглася. Він звернеться в поліцію, це давно слід було зробити…

— Стійте, — владно сказав Богорад за його спиною. — Стійте, інакше вам доведеться пошкодувати про своє рішення, дуже сильно пошкодувати.

— Ви погрожуєте мені? — поцікавився Влад, не обертаючись.

— Ця людина могла стати вашим убивцею, — глухо пробасив Богорад.

— Ні! — звискнула людина на підлозі. — Я його взагалі вперше бачу! Я його… тільки на книжках! На останній сторінці! Він письменник! Я його раніше не бачив!

— Ця людина стане вашим убивцею, якщо ви побоїтеся бруднити об нього руки, — сказав Богорад. — Її вбивцею…

— Ні! — звискнув чоловік іще голосніше. — Я… у поліцію… я поліцію! Сусіди поліцію! Уже викликали, напевно…

Богорад витяг з кишені піджака маленький плаский телефон:

— Не треба кричати… Я сам викликаю поліцію. Просто зараз.

Влад стояв, не знаючи, як вчинити. Йому б хотілося, щоб зустріч з поліцією відбулася по-іншому. Не в чужій квартирі, куди його ніхто не запрошував, не при заляканому господареві, без усіх цих пістолетів, погроз, усмішечок…

Богорад скоса на нього глипнув. Потяг носом повітря: