Подумати лишень! Усе, через що Фрол пожертвував власним будинком і власним благополуччям — кар’єра Соника, його робота і його слава, — поставлено було на карту з примхи дівки в помаранчевому! Якби дні, подаровані Анжелі, Соник присвятив творчості… Якби, якби… Землю хочеться гризти, коли подумаєш про це!

Ні, Фрол не ревнував. Принаймні на початку, принаймні йому хотілося вірити, що він зовсім не ревнує до цієї жінки. Її вимогливість і зарозумілість разюче контрастували із тим, ким вона була насправді, й усі це бачили, крім Соника.

Фрола вона зненавиділа відразу ж, із першої зустрічі, і недвозначно дала зрозуміти, що не бажає бачити його частіше, ніж раз на півроку. Фрол не засмучувався б цій обставині, якби з нього не випливало автоматично, що зустрічі двох братів теж стали досить нечастими. Фрол терпів, розуміючи, що час усе розставить на свої місця.

І час засвідчив, що Фрол мав рацію. Якось раз у відповідь на звичайну примху — а Соник страшенно втомлювався, і його нервова система іноді давала збій — вона просто зібрала свої речі і пішла! Цей учинок продемонстрував справжню ціну її «кохання» — однак Соник, людина ранима і чуттєва, не зміг зробити з цього відповідних висновків, тож він просто впав у депресію. Фрол ніколи ще — ніколи! — не бачив брата в такому розпачі. Навіть у дитинстві, перед вітриною іграшкового магазину, коли мати відмовилася купити плюшевого слона, і Соник, не в змозі знести образи, впав на асфальт і став, захлинаючись сльозами, гамселити ногами в червоних сандалетах із шкірозамінника по землі…

Здавалося, Соник збожеволів. Він кидався на Фрола, рвав одяг на ньому і на собі, бився головою об стіну. Фрол боявся викликати «швидку» — а раптом брата заберуть до божевільні?! Він стримував і умовляв Соника цілісіньку добу без спочинку — і той, нарешті, перестав кричати і метатися, ліг на свою розкладачку, скрутився, як муха в окропі, обхопивши коліна руками — і затих.

А ще за добу — Соник так і лежав, байдужий до їжі та питва, і блідий, наче стінка, — Фрол знайшов у його записнику старий Анжелин телефон. Самої Анжели там не виявилося, але якась сварлива бабуся таки погодилася назвати інший номер, і по цьому-таки номерові відповіла нарешті Помаранчева Пані: «Алло»…

Фрол крізь зуби процідив усе, що думає про неї. І пояснив, що Сонику через неї дуже зле. І що він нізащо не став би дзвонити їй, якби не одна обставина: Соник, цілком можливо, зараз умре…

І вона примчала, начебто їй хвіст скипидаром намазали. Зачувши її голос — а вона сухо кинула Фролу: «Привіт», — Соник смикнувся на розкладачці. Анжела підійшла і ласкаво доторкнулася до його плеча, і Соник підхопився, завалюючи хистку конструкцію з брезенту й алюмінію, і вчепився у свою жінку, як п’яниця в пляшку…

Фрол вражений був до глибини душі. Уже тоді в нього вперше майнула думка, що Помаранчева Пані зачарувала Соника, наслала на нього приворот або щось такого ж штибу. Усе ніби повернуло на круги своя — закохані марили одне за одним, спали на двох розкладачках і пристрасно м’яли боками два зведені матраци — однак водночас дещо змінилося.

Соник тепер боявся втратити Анжелу.

Жодну жінку він раніше не боявся втратити, всі вони боялися втратити його, й усі зрештою втрачали. Тепер усе перемінилося. Соник вперше в житті почувався невільним, звичні його веселощі потроху вщухали, і він майже занедбав роботу.

Ось вона, ціна шаленого захоплення! От воно, одруження, обручка на пальці та інші принади!

Якось Соник, хильнувши чарчину, знов-таки щось не те бовкнув — і Анжела знову пішла. Й усе повторилося спочатку: Соник спершу пив, а потім умирав, плакав, звивався, бризкаючи піною, і Фрол не знав, що робити. «Подзвони їй!», — слізно благав Соник, і зрештою подзвонив Анжелі сам і крикнув у слухавку, що любить її понад життя, і просить пробачення, й узагалі…

Анжела знову примчала, як торпеда. Соник від смерті перейшов до щастя, і Фрола виставили за двері.

…Останні кілька місяців подружнього життя Соника були, наче м’ясорубка. Чоловік і жінка лаялися мало не щодня, й Анжела лила крокодилові сльози. І хто, крім неї, був винуватий? Чому б їй не відпустити Соника? Не дозволити жити, поводитися так, як той вважав за потрібне? Навіщо тицяти йому в обличчя — щодня! — своєю, бачте, «індивідуальністю»? Хто створив її, цю «особистість», зліпив по цеглинці з випадково підібраної на вулиці сировини? Хто, як не Соник?

Звісно, з Соником нелегко було спілкуватися. Але він мав на це право. Він був геній… А Анжела не могла, бачте, пережити його роздратованого тону! Соник не звик до причіпок. Йому чимраз гіршало і гіршало. І тоді Фрол подумав, що братові може допомогти знайомство з іншою жінкою — клин клином…

На маленькій квартирі Фрола потяглися побачення його брата й однієї зовсім юної дівчинки, студентки Художньої академії, щиро закоханої в Соника і його роботи. Соник повеселів, і Фрол був упевнений, що все позаду, влада перекірливої жінки над його братом подолана, тепер залишається лишень трішки зачекати.

Анжела чекати не стала. Вона вистежила Соника — воістину, в неї був собачий нюх, і застукала прямо в обіймах ніжної дівчинки, — а брат був настільки безтурботним і захопленим, що навіть не замкнув за собою двері Фролової квартири… Ось цієї, однокімнатної…