Мабуть, Богорад відчував, що Влад уникає зустрічей з ним. А може, за професійною звичкою вмів не впадати в око. Однак якось увечері — Влад, утомлений, пропахлий лікарнею, збирався повернутися до готелю і трохи поспати — сищик знову виник на його шляху, і замість жахливої заклопотаності на його обличчі читалося торжество.

— Гм, Владе… Можна вас на півгодинки?

— Ось він, — сказав Богорад.

На білому аркуші паперу намальований був квадратнолиций міцний чолов’яга зі смужкою вусів над верхньою губою, високий, коротко стрижений, у джинсовій куртці поверх смугастої футболки. Круглі темні окуляри сповзли на носа, низько на чолі сиділа картата кепка. Малюнок явно виконаний майстром — видно було, що людина напружена і злякана, а його джинси, як і куртка, куплені в дуже дешевому магазині. Ніяких особливих прикмет — родимки, шраму, бородавки — у намальованого чоловіка не було.

— Це ваш малюнок? — запитав Влад.

Богорад самовдоволено кивнув:

— Я засік його, коли він кинув Анжелу під машину… Бачив зі спини. У тій самій кепочці — він, видно, не вельми заможний… Обличчя, якщо пригадуєте, я тоді не роздивився, відразу ж почалася метушня. До чого дурні люди. Можна було тоді ж, на місці, його схопити… Але поруч стояло дівча-підліток, та її перелякана мама, та ще дідок з паличкою, та якийсь шмаркач, що розгубився…

— Відкіля ви знаєте? — запитав Влад.

— Я їх усіх знайшов, — сказав Богорад не без гордощів. — Власне кажучи, коли ми захочемо… Якщо ви таки звернетеся до поліції — для цього є всі підстави. Його бачили мінімум четверо, й у мене записані їхні адреси… Але до справи. Цього, — він тицьнув у малюнок пластиковою ложечкою від морозива, — цього красеня бачили на подвір’ї лікарні. Він приходив нібито когось провідати, довго намагався з’ясувати щодо умов і розцінок… Мій хлопець, якого я залишив учора на чергуванні, вичислив його і викликав мене, а я відразу зрозумів, що людина, яка штовхнула її під колеса, і цей цікавий телепень — та сама особа…

— І ви дозволили йому піти?!

— Певна річ. Тільки я дозволив собі провести його. З нього такий же найманий убивця, як із мене доярка… Покажіть картинку Анжелі.

— Вона спить, — сказав Влад.

Богорад кивнув:

— Отже, завтра вранці покажете… Щось підказує мені, що вона його впізнає. Неодмінно.

— Захаре, — промурмотів Влад. — Не знаю, як вам і дякувати…

— Рано, — серйозно промовив Богорад, закидаючи в рот чергову кульку шоколадного морозива. — Подякуєте потім.

— Хто там? — запитали з-за дверей, оббитих облупленим дерматином.

— Я знизу, — вимогливо говорила дівчина в махровому халатику. — Ви нас заливаєте! Від вас вода тече!

Цю дівчину Влад бачив уперше і востаннє у житті. Вона була співробітницею детективного агентства «Фенікс», і в халатик та капці вона переодяглася щойно, на поверх нижче. Зараз, розпатлана і роздратована, вона страшенно схожа була на сусідку, яка тільки-но вискочила з м’якого крісла перед телевізором.

Клацнув замок. Двері відчинилися, і тієї ж самої секунди Богорад увірвався в квартиру, як вода вривається в каюту напівзатонулого корабля.

З глибин коридору до Влада долинув неголосний здавлений звук, а дівчина в халатику чомусь позіхнула. Влад надовго запам’ятав це її позіхання — так вразила його тієї миті парадоксальна дівоча реакція.

У квартирі впав стілець. А потім невидимий Богорад упівголоса крикнув:

— Можна!

Дівчина в халатику акуратно відклеїла пластир від «вічка» сусідських дверей. Засунула білу стрічечку до кишені — й спокійнісінько почвалала сходами вниз.

Влад, здолавши раптову слабкість у колінах, зробив крок у безвольно розчахнуті двері чужої квартири. Вузький коридор.

Дзеркало. Дерев’яний стілець, через який Владу довелося переступити. Пахло яєчнею, смачно, по-домашньому. Безпечний, затишний запах.

— Сюди, — погукав Богорад.

Йдучи на голос, Влад увійшов до кімнати.

Чоловік сидів на підлозі. Очі в нього були круглі, тьмяні, наче олов’яні калюжки, і цими олов’яними очима він невідривно дивився в дуло чорного Богорадового пістолета.

У кутку кімнати бурмотів маленький телевізор.

— Вона тебе впізнала, — вагомо кинув Богорад. — І ще четверо свідків. Немає сенсу віднікуватися, ти спікся.

Чоловік на підлозі насилу відірвав погляд від пістолета і подивився на Влада, на дні його переляканих очей щось начебто ворухнулося. Владу здалося, що чоловік цей упізнав його, однак наступної миті той відвів очі, ніби обпікся, і знову скосив позір на пістолет.

Утім, куди б дивився сам Влад, якби на нього ось так наставили зброю? Прицільно?