— Не знаю, — кинув Влад. — Мені здавалося, що замовити вбивство — далеко не так просто, як викликати, наприклад, таксі…

Богорад махнув рукою:

— Запевняю вас, ця складність — непринципова. Сніги купують усе першокласне — от і вбивцю знайшли б… Це не Сніги. Не їхній слід. Тепер я майже впевнений у цьому.

*А' *А* *

Усі ці крапельниці, баночки, апарати і шланги, всі ці супутники хвороби, немочі, смерті — всі вони нависали над дуже блідою, дуже тонкою, коротко стриженою жінкою. Влад сидів поруч, від його білого халата огидно пахло дезінфекцією. Анжелині очі були розплющені, але вона дивилася повз нього, у світлу стіну за його спиною.

Влад розумів її.

Якби він лежав ось так, обплутаний катетерами, а поруч так само зворушливо сиділа б Анжела — він, напевно, ні на секунду не повірив би, що її привело сюди щось, окрім страху за власну шкіру. Крім сліпих пут. Які перетворюють на раба кожен живий об’єкт.

Справи про замах на вбивство так і не відкрили, поліцейської охорони не виділили, у лікарні Анжелу охороняли Богорадові співробітники. Спочатку Влад теж сидів у палаті безвилазно, але потім з жахом зрозумів, що внутрішній лічильник контактів давно вже зашкалює і що з Богорадом принаймні не можна більше зустрічатися без крайньої потреби.

Сищик помітив, що Влад уникає його. І витлумачив зміну в їхніх стосунках по-своєму:

— Я не вимагатиму доплати, пане Палій. І ніколи не нав’язуватиму послуг, за які ви не змогли б розрахуватися.

У відповідь Влад промукав щось невиразне.

Анжелі судилося провести в клініці кілька місяців. Молодий лікар, витягший її з того світу, днював і ночував у своєму відділенні. Він трясся над Анжелою так, як не кожна квочка клопочеться над своїм виводком. Він неодноразово повторював Владу, що коли вже цю жінку вдалося врятувати — було би злочином виходжувати її без фанатизму. Він так і говорив — «без фанатизму», і очі його при цьому фанатично поблискували. Влад чудово розумів, кому — крім Бога — він зобов’язаний порятунком Анжелиного — і свого — життя.

І ще він розумів, що буде з молодим медиком одразу після Анжелиної виписки. Якщо вона, зрозуміло, проведе в клініці необхідні для видужання кілька місяців.

…Чи вони приймуть прив'язаного лікаря у свій дружний кочівний колектив? А як бути з нянечками, сестрами, санітарками, які щодня доглядають за нею, обережно перестилають постіль, роблять уколи і перев’язки, виносять судно, прибирають у палаті?

«Я легкодухий, — думав Влад. — Я нічого не можу вдіяти. Людина щойно видряпалася з того світу, з черепно-мозковою травмою, з важким струсом, ледь жива, зовсім нетранспортабельна людина… Що я можу зробити?»

Анжела лежала під черговою крапельницею, а Влад сидів поруч, тримаючи її за руку. Він міг би, звісно, сказати, що зовсім не пута привели його сюди — вона почула б, але навряд чи повірила. Він міг би сказати, що переживає за її життя, а зовсім не за своє — вона, либонь, знайшла б у собі сили посміхнутися. Він міг би бурмотіти щось безглуздо-ніжно-заспокійливе, запевняти у швидкому вирішенні всіх проблем і остаточному видужанні — але не хотів множити фальш, якої й без того було чимало в пропахлій болем палаті. Сама ситуація — коханий чоловік морально підтримує постраждалу в катастрофі кохану жінку — була фальшива наскрізь.

Точно так само він сидів над нею вчора. І позавчора — мовчки, без єдиного слова. І Анжела, хоча й могла вже говорити, теж німувала. Мовчання було чесніше за будь-які слова.

Але сьогодні — за хвилину до того, як він підвівся, щоб іти, — вона розліпила вуста:

— Треба… в іншу лікарню. Час… іде. Розумієш?

І замовкла, стомлена цією тирадою.

Влад остовпів. Зазирнув у її гарячково блискаючі очі:

— Не можна. Послухай… Тобі не можна. Нічого тут не вдієш, тобі треба ще хоча б два тижні…

Хвилина минула. До палату зазирнула медсестра — нагадати Владові про закінчення побачення.

Анжела мовчала. Дивилася жорстко і вимогливо.

— Не можна, — сказав Влад, коли погляд медсестри став ну дуже сердитим. — Послухай… Тобі не можна.

Влад знав, що його вважатимуть божевільним. Коли сивий професор, оглядавший Анжелу через кілька днів після аварії, буквально затяг його до свого кабінету і замкнув за собою двері — Владу здалося навіть: зараз його битимуть. Але ні — просто надійшов час так званої серйозної чоловічої розмови.

З професорського боку ця бесіда була жестом розпачу. Він зневажав Влада і не приховував свого презирства. Після того, що зробив для цієї жінки її палатний лікар! Після того, як її витягли з труни за волосся! Після всього цього… яка відплата!

Пацієнтка була вперта, як віслюк, і не піддавалася на жодні вмовляння. Вона жадала негайно залишити муніципальну лікарню і перебратися до приватної — тут її, бачте, не влаштовувала кваліфікація персоналу. Кваліфікація персоналу, подумайте лишень! А натхненником і основним виконавцем цього абсурдного задуму був, звісна річ, «чоловік» пацієнтки, екзальтований дитячий письменник, навіжений, егоїстичний, не усвідомлюючий елементарних речей…