Мерзотниця. Шпигунка. Доросла баба, а влаштувала нічогеньку виставу з цілком життєвої ситуації. Чого саме, чого вона не зрозуміла?! Яке право мала вона пред’являти Сонику хоч якісь претензії? Особливо після того, як перетворила його життя на пекло?!

Дівчинка потім розповіла Фролу про Соникове «страшне лице». Що він «остовпів», дивлячись у вічі своїй Помаранчевій Пані, й ані пари з вуст, коли та розвернулася і пішла…

Соник попрощався з дівчинкою, одягся і вийшов слідом. Повернувся в майстерню, зібрав докупи всі Анжелині портрети — і в їхньому товаристві порізав собі вени.

— Ось, — мовив Фрол Ведрик. — Світла тут немає… Зате сухо. Деякі в рамах, деякі без рам…

Промінь ліхтаря вихопив з темряви якусь синьо-рожеву пляму. Придивившись, Влад розгледів синього лебедя на рожевому ставку. Богорад гмикнув.

— Це не його роботи, — сказав Фрол Ведрик. — Це… Тут сховище, загалом… Його роботи там.

І пішов попереду, а білий промінь ліхтаря впивався йому в спину.

— Ти ж не робитимеш різких рухів? — поцікавився Богорад.

— Тут, — Ведрик повів рукою. — Освітлення повинне бути хороше… Краще денне. Усі його роботи підписані в правому нижньому куті… От лишень що ви хочете побачити? Що я нічого не вкрав?!

Богорад гмикнув іще раз:

— Помста через десять років… Малоймовірно, Ведрику. Забагато. Все тужив за братом, а через десять років узяв та й…

— Ви нічого не доведете, — швидко заперечив Ведрик.

— Можливо… Але роботи Самсона належать його вдові. За законом.

— За законом?!

Ведрик обернувся. У світлі ліхтаря його спотворене люттю обличчя виглядало, наче намальоване на м’ятому простирадлі. В очах стояла образа — багаторічна. Свинцева. Головна образа його життя, начебто словосполучення «за законом» стало особистим його ворогом, кошмаром, прокльоном.

— За законом?! Вона, ця сука…

— Якщо я ще раз почую це слово, — рівно сказав Влад, — я заткну його тобі в глотку разом з язиком і зубами.

Ведрик смикнувся:

— І відповісте… Бо все, що ви робите зі мною, — незаконно! Це… вас будуть судити, а не мене!

У кишені Богорада запищав телефон.

— Алло?

Знадвору, за величезними вікнами, шумів вітер. Унизу підморгував, закритий гілками, білий тьмяний ліхтар. Пахло, здається, оліфою — і ще чимось специфічним, Влад ніколи не був у майстернях художників, але специфічний запах був йому чомусь знайомий.

— Слухаю, — додав Богорад. — Ага… Ага. Ну, звісно. Дякую, Саню…

Промінь ліхтарика піднявся вище. Білим пальцем уперся Ведрику в обличчя:

— Ось і все, Фроле. Мотив у тебе… Гарний такий мотив.

— Брехня, — категорично заперечив Ведрик. — Брехня.

Богорад обернувся до Влада:

— На останні роботи Ведрика до непристойності зросли ціни. І продовжують рости… Дві мініатюрки, що їх він подарував друзям, пішли на аукціоні по двадцять тисяч кожна. Тут, — Богорад повів рукою, позначаючи навколишній темний простір, — просто золоті гори якісь… Так?

Фрол спробував висковзнути зі світної плями, Богорад наздогнав його променем ліхтарика:

— Стояти… З таким мотивом, Фроле, тобі треба завмерти і не рухатися.

— Брехня, — нудно повторив Ведрик.

За спиною в нього — Влад здригнувся — з’явилося обличчя. Великі мазки блікували в білому слабенькому світлі ліхтаря.

На картині зображено було худорлявого молодого чоловіка з маленькою гострою борідкою.

— Хто це? — механічно спитав Влад.

Ведрик повернувся всім тілом. Приплющив очі від сліпучого світла:

— Це я… Не ваша справа. Це мій портрет, ясно вам? Мій портрет теж не належить мені за законом?!

В обличчі молодого бороданя вгадувалося щось — невловиме — від Фрола Ведрика, квадратнолицього і тлустого. Юнак міг би бути Ведрику, наприклад, небожем.

— Дивно, — тихо сказав Влад. — Дивно, що вона не впізнала…

— Вона не впізнала?!

Ведрик пірнув під світний промінь. Щось загуркотіло, падаючи. Темна тінь сахнулася вбік, і промінь метнувся вбік. Гупнув на підлогу ліхтар. Ведрик відскочив од Богорада, зробившого спробу його схопити, — і загуркотів униз східцями. Звідтіля відразу ж долинув його жахливий крик — і короткі нерозбірливі репліки кількох чоловічих голосів.

— Хто там? — поцікавився Влад.

— Поліція, — пояснив Богорад, піднімаючи ліхтар. — Усе, йому не викрутитися. Можете спокійно спати, пане Палій… Життю пані Анжели Стах нічого не загрожує.

Влад зачув іронію в його голосі. Хотів відповісти — по-перше, подякувати, по-друге, попросити вибачення, що так нерозважливо проговорився, а по-третє, спробувати порозумітися. Пояснити, що Анжела… Що вона…

Але він не встиг.

Промінь ліхтарика вп’явся в темне полотно. З полотна — із темряви — дивилася зухвала, весела, жива і сильна жінка. Влад упізнав її одразу — хоч та й була на років десять молодшою, хоча й зображена у авторському баченні Соника… Самсона Ведрика, кожен мазок якого клався замиловано. Світло, тінь, рух, подих, життя…