Навколо площі щільним потоком йшли машини. Пішохідних переходів було два — один підземний, прямо перед Владовими очима, і знічев’я він спостерігав, як з’являються, вивищуючись із кожною сходинкою, з-під землі люди. Другий перехід був за Владовою спиною — саме туди пішла Анжела, саме звідтіля хвилину по тому долинув дивний звук: начебто сотня людей одночасно вхопила ротом повітря.

— А-а-а…

Гул юрби. Нерозбірливі вигуки.

Влад обернувся — але побачив тільки зелено-коричневі ялинові лапи, тож підхопившись із лави — на бігу — він заздалегідь знав, що сталося.

Вона мертва.

Він теж мрець.

Кінець історії.

Кінець.

Потім йому було соромно за ці секунди. Соромно до багряних вух. Бо, бігцем огинаючи газон і ялинку, він страшенно жалів себе. Себе і Гран-Грема. Більше нікого.

За лісом ніг чудово проглядалася червона цятка на бруківці. Червоний Анжелин піджак — на білих смугах «зебри».

— Пропустіть… Будь ласка, пропустіть…

Хтось ухопив Влада за руку боляче і чіпко. Він обернувся.

— Її штовхнули, — сказав Богорад. — Її штовхнули просто під машину. Я бачив це на власні очі!

Влад відсторонив Богорада, відсунув зі шляху ще когось. «Ви лікар?» — кинули йому навздогін. Він не відповів.

Анжела лежала на спині. Крові не було, і без того вистачало багрянцю. Влад подумав, що ненавидить людей, які вигадали червоний одяг.

— Анжело?

Її погляд насилу його знайшов. Зупинився на його обличчі.

— Відійдіть! — це поліцейський. — Дорогу бригаді!

Крізь юрбу справді пробиралися люди в білих і синіх халатах. Звискнула — і відразу ж замовкла — сирена.

— Я її чоловік! — гаркнув несподівано для себе Влад. — Відійдіть самі…

З’явилися ноші. Влад озирнувся в пошуках Богорада, але того ніде не було видно.

— Я поїду до лікарні! Я її чоловік!

— Замовкніть, — втомлено кинув літній лікар.

Молодик з переляканими, гарячково зблискуючими очима щось пояснював поліцейському. Розмахував руками так, що народ довкруж сахався налякано. Неподалік стояла жовта машина з розчахнутими дверцятами. Владу здалося, ніби він бачить ум’ятину на неновому запилюженому капоті.

— Розступіться! Відійдіть! Вам тут цирк, чи що?!

Влад, не питаючи ні в кого дозволу, вліз до машини, куди вже поставили ноші, сів поруч. Анжела не заплющувала очей. Час від часу погляд її затуманювався, спрямовувався в нікуди, тоді Влад щільніше стискав її пальці, й Анжела з видимим зусиллям фокусувала погляд.

Двічі або тричі її вуста ворухнулися, але Влад так і не розчув ні слова.

З блимавками, з сиреною, з усім цим виттям і сполохами «швидка» котила по місту — йшла, брела, не мчала. Тяглася, раз по раз пригальмовуючи, хоча шлях попереду був вільний, розчищений автами, що сахнулися врізнобіч.

— Швидше! — не витримував Влад. — Що ви… робите?! Швидше!

Лікар дивився на нього тужно і люто.

— Скоріше! Та скоріше ж!

— Заткнися, — лагідно порадив лікар.

Машина рвонула було вперед — і потрапила колесом у вибоїну. Лікар підстрибнув на низькій лаві, а Анжела дивно так зойкнула-прошелестіла — начебто сухе дерево під подувом вітру.

Лікар вилаявся:

— Легше! Лег-ше, дідь-ко…

Влад замовк.

Тепер найменший струс повільно повзучої машини бив його, наче струмом. І він бачив — лікаря било теж.

Анжелина рука потроху холола.

Запах, який годі забути.

— Йдіть, — сказав роздратований лікар. — Йдіть, поспіть… Від того, що ви тут стирчатимете, користі не буде нікому.

— Впустіть мене, — попросив Влад.

— Ви уявляєте, що просите?! Геть. У мене немає часу з вами тут…

Влад відійшов. Уздовж стіни стояв ряд клейончастих крісел, ніби в кінотеатрі, тож Влад сів, притулився потилицею до холодної стіни й приплющив повіки. На секунду.

…Йому п’ятнадцять років. Він у кіно, а поруч сидить Іза, гризе насіння і сміється невлад. Глядачі попереду обертаються і роздратовано сичать. Влад пошепки просить Ізу не нариватися, але вона не слухає і знову хихотить.

Влад дивиться на екран. На екрані — кругле темне вікно (осцилограф? Щось із курсу шкільної фізики… Чи ні?). Поперек вікна простягається зеленувато-світна зубчаста лінія — нерівна, як верхівки далекого лісу. Переламаний обрій.

Глядачі попереду вже не соромляться гучно говорити. Їхні голоси луною відбиваються від стін, накривають собою весь зал, гуркочуть у вухах, але Влад не розуміє ні слова — начебто говорять чужою мовою. Тоді глядач із крісла позаду притискає до Владової потилиці холодне дуло пістолета. Владові незручно, але він терпить. Вони ж усе-таки в громадському місці… Тож треба поводитися стримано…