Влад ліг на спину і закинув руки за голову.

Дивно. Він не розраховував програти, а от продув на рівному місці! Не вельми розумна жінка переграла його, наче кошеня немудре. Шах і мат…

Дивно, що Анжела вважала шахи нудним заняттям. Утім, що тут дивного?

Він розумніший за неї. Старший і досвідченіший. Він чоловік, зрештою. Чому він дозволив собі програти? Коли на карту було поставлено так багато?

Бо Анжела може дозволити собі розкіш бути і злою, і доброю. Скупою і щедрою. Наївною і розважливою. Різною. А він, Влад, надміру захирів у своїх уявленнях про те, що можна, а чого — ні.

Тому Анжела сильніша. Анжела завжди сильніша. Він просто про це забув.

Можливо, будівничий підвідних палаців уже прив'язаний. І його син, що ще ймовірніше, — теж. Можливо, Владів програш незворотній, але ж хто переміг — той і правий.

Хто переміг — той бачить світ правильно, а хто програв, усеньке життя прожив під владою ілюзій. Сам-самісінький. У цілковитій самотності, коли міг бути коханим і шанованим. Коли міг мати і дружину, і друга, але лишився наодинці зі своїми путами, наодинці зі своїми уявленнями про життя, над якими тепер підсміюватиметься весь світ…

Перед ним був стіл, заповнений найвишуканішими стравами, а він надав перевагу цвілій шкоринці. З принципу. Перед ним був парк, сповнений квітів і трави, сонця і тіні, а він визнав за краще темну собачу будку — бо йому здавалося, що так правильніше.

І тепер те, що він називав своїми уявленнями про життя, наче обгризена кістка лежить перед ним у брудній мисці. Він, як дракон, котрий цілісіньке життя захищав печеру зі скарбами, і виявив за дві хвилини до відлюдної смерті, що в заповітній скрині — цвіль.

Чому, взявши за руку дівчину Ганну, тоді ще нічию дівчину — чому він не привласнив її?

Бо ідіот. Саме тому, і немає більше причин.

Влад заплющив очі.

По всьому скверику якось непевно, наче курявою вкритий, цвів бузок. Один кущ був білий.

Він сидів на старій, давно не фарбованій лаві. За спиною був квітковий кіоск під строкатим тентом, а далеко попереду, за бузковими суцвіттями бовваніла зупинка тролейбуса. І тролейбус саме стояв на зупинці — червоно-сірий, великий, з чорною «гармошкою» на череві.

Поруч — і навпроти — сиділи на таких само лавах молоді люди, озброєні пляшками пива. Потягували з горлечка. Розмовляли. Дивилися на сонце крізь темні окуляри. Сміялися.

Навпроти зупинилася машина. Відтіля вистрибнула жінка з дуже довгими, запакованими у чорні колготки ногами:

— Ви не підкажете, як звідси проїхати на Бессарабську площу?

Він пояснив. Жінка подякувала, вскочила назад до авто, і той, хто сидів за кермом, дав газу.

Гілки бузку погойдувалися. По асфальті плазували короткі ажурні тіні.

«Програв, — розгублено думав він. — Чому?

Може, програв саме тоді, коли повірив, що у світі справді є місце істинам? Що є у Всесвіті хоч щось незмінне, не підвладне обставинам?»

Він устав. Обтрусив штани. Рушив праворуч, через дорогу і далі, вулицею Ярославів Вал.

— Купіть апельсини, — запропонувала дівчина за яткою біля входу до овочевого магазину «Золота осінь».

Він купив кілограм. Шість помаранчевих кульок у червоній пластмасовій сітці.

— Ви не підкажете, котра година? — чемно запитав хлопчик років дванадцяти у круглих окулярах.

— О пів на четверту, — сказав він, зиркнувши на циферблат на своєму зап’ястку.

Хлопчик зам’явся:

— А… скажіть, будь ласка… ви троль?

— Тільки наполовину, — зізнався він з жалем.

— Я можу чимось вам допомогти?

Він кинув на співрозмовника чіпкий погляд. Хлопчик як хлопчик, у шкільних штанях і короткій курточці, з полотняною сумкою на плечі.

— Надто пізно, — відповів, простягаючи хлопчикові апельсин. — Чим тут уже допоможеш? Один чоловік цілісіньке життя мріяв мати кохану жінку і друга… Але відмовляв собі в цьому праві. І ось тепер виявилося, що він просто старий ідіот. Що він міг побудувати замок, населити його дружинами, друзями, та ким завгодно… і жити собі розкошуючи. Розумна людина на його місці так і вчинила б.

— Розумні люди завжди перемагають? — запитав хлопчик, акуратно очищуючи пахучу жовтогарячу скоринку.

— Завжди, — сказав троль.

— Він потрапив у біду?

— Так. Звичайно.

— Він же може погукати на допомогу друга? Чи кохану жінку?

— Відкіля? Ти ж бо пам’ятаєш — у нього їх немає…

Влад розплющив очі. Він спав.

Йому наснилася Ганна. Начебто вона стоїть по той бік залізничного полотна, а мимо мчать один за одним потяги, а може, це той самий нескінченний потяг… І він бачить Ганну в просвітах між вагонами. Короткими спалахами світла.