От і виходить три шістсот. На себе я не витрачу ні копійки, можете перевірити. А не дасте, я й так не заявлятиму. З повагою Катерина Балабуха».

–  Що скажеш?

Люмбаґо не встигнув відповісти, як до кабінету Занадтого зазирнула секретарка.

–  Пане Володимире, до вас якась пані. Каже, що ви її обов’язково приймете.

Занадтий глипнув на годинника. До шостої ще було далеко. Нінон одсунула плечем секретарку і рішуче ступила до кабінету.

–  Я вам призначав зустріч?

–  Ні. Я сама її призначила. Мені треба з вами побалакати насамоті.

–  Цей пан залишиться тут. Прошу викласти справу, але у мене обмаль часу.

Нінон для бойового візиту обмундирувалася ретельно.

Скромно, і водночас. Це у неї майже вийшло. Затягнутий у талії піджак мокрого шовку відкривав пишне біле жабо. Турецька квітчаста коротка спідниця сягала лише повних колін, бо єдине, з чим не змогла розлучитися Нінон, були вже знайомі нам білі лаковані дводюймові копита з білими ж поворозками. Все це увінчував ясноволосий, кучерявий скальп, що починався на тім’ї, а закінчувався нижче плечей, але вище колін. З непідробною цікавістю роззирнулася довкола.

–  Гарно. От запам’ятаю і дітям переповім, з якою людиною їхня мама ручкалася. Здрастуйте.

Занадтий потиснув пухку, у золотих перснях долоню.

–  Може наодинці?
– Нінон значуще подивилася на Занадтого.
– Я з Тихих Вод.

Занадтий кивнув Люмбаґові, і той вийшов до кімнати відпочинку, нещільно причинивши за собою двері. Нінон це помітила і щілину зліквідувала.

–  Ви маєте синій «жигулет» за номером 23512 КВ?

–  Ні.

–  Занадтий Валерій Володимирович - ваш син?

–  Чого ви хочете?

–  Зараз скажу, - Нінон витягнула з величезної білої лакованої сумки папірця, розгорнула його, пояснила: - Це я записала, щоб не забути чогось. Значить так. Безплатну ліцензію на торгівлю спиртними напоями у ресторані, шенгенську візу для мене і мого чоловіка і джип широкий для нашої фірми «Розслабон».

–  Який джип?

–  Широкий. Така марка.

–  «Черокі»?

–  А я як сказала?

–  Все?

–  Все.
– Інших вимог не буде?

–  Стопудово!

–  Залиште свій номер, я вам завтра зателефоную.

–  Чекатиму з нетерпінням. Дуже, дуже було приємно з вами познайомитися. До речі, мене звуть Вовчик Ніна Мануйлівна.

–  Скажіть, Ніно Мануйлівно, а навіщо вам шенгенська віза?

–  Для розширення кругозору.

Коли Нінон відпливла, зайшов Люмбаґо.

–  Чув?
– Занадтий закурив.
– Не слабо. Цікаво, як швидко зросли у народу потреби.

–  Володю, ти ж казав, що тебе ніхто не бачив на шосе.

Крім собаки.

У відповідь Занадтий зсукав експресивну фразу з п’яти поверхів. Камінь, затягнутий Сізіфом на вершину, із немилосердним гуркотом стрибав донизу, здіймаючи камінний дощ і спричиняючи смертоносні снігові лавини. Мабуть, Сізіф у таку мить говорив те саме. Це було вже занадто.

Люмбаґо підійшов до бару, накрапав собі й Занадтому текіли.

–  Як гадаєш, скільки людей живуть у Тихих Водах і дивляться на шосе саме тоді, коли там трапляється ДТП, яке спричинив ти?
– без посмішки спитав Занадтого.

Занадтий загарчав і другу чергу спрямував на Толіка. До згаданих частин мови додався займенник «ти».

–  Можеш, але не треба, - жорстко сказав Люмбаґо.
– Діло пахне полином. Знаєш, який плакат висить у Пентагоні?

«Час думати - гроші кінчаються!». Отже ставка підвищується. Доведеться викликати важку артилерію.

–  А тобі теж широкого джипа вистачить? По старій дружбі.

–  Що мені потрібно, ти дізнаєшся, якщо ми завершимо операцію без втрат.

–  Сподіваюся, під втратами ти не маєш на увазі мене, - Занадтого аж тіпало. Він ненавидів себе, - плазує перед якимись сільськими профурами з гарним апетитом; і проклятого Міністра, який, мабуть, назнарошне підсунувся йому під колеса, аби боротьба так і не стала боротьбішою. Погляд упав на тези його виступу на прес-конференції, що їх підготувала Толікова команда. Око вихопило смішну друкарську помилку: замість «федерали» - «педерали». Іншим разом Занадтий посміявся б. Зараз збісенів.

–  Хто?
– заволав він, - хто підсунув мені цю гидоту? Це твої нероби, нехлюї, кляті федерасти!

Толік натицяв на телефоні номер.

–  Це з прокуратури. Будь ласка, ґенерала Харченка.

Тоді покликав до кабінету секретарку.

–  Ось телефони. Зв’яжи мене з Хоменком, Кочубеєм. Хутенько.

–  А хто такий Хутенько?

–  О Господи! І ці люди хочуть гарно жити! Хутенько - це бистрєє, значить. Ціто.

На комп’ютерному моніторі, що стояв на столі Занадтого, веселково мерехтіла заставка: «Дайте денег!».