Концентрація подій ставала дедалі концентрованішою.

Кін американських надивилася, адвоката собі завела. За мої статки! Занадтий знову втрачав з таким напруженням відновлену рівновагу. «До кого з адвокатів вона могла звернутися? До Фішмана-Фішера? Попсуленка? Антимонова?

Тоді лабець…»

–  Володимире Петровичу, до вас… - не доказала у селектор секретарка, як двері розчахнулися і влетів Люмбаґо.

–  Бачу, Лєно, спасибі.

–  Так, Занадтий. Менше, ніж на крісло прем’єра у твоєму уряді я тепер не згодний. І спробуй мені його не надати.

Толік схуд, підупав, і зблід.

–  Ти геть глузду скинувся? Фалоімітатор! Приїжджаю вчора додому, а там Мадам в ауті. Прибігала до неї твоя Ліда, зробила пожежу в бардаці під час повені. Яке розлучення? Який суд?! Яка дєльожка майна?!! І коли? Зараз.

Знайшов час і знайшов місце. Це тобі якийсь хтось з Пентагону нараяв? Чи з Мосаду? Знаєш, я не залізний і не хочу замість тилу у твоїй особі мати другий фронт. Я теж знаю певну кількість ненормативних слів. Вважай, що ти зараз від мене їх вислухав, поц на крижині. Жених!

–  Толік.

–  Я тобі не Толік. Перше, що маю вчинити - змінити ім’я.

Прем’єр-міністр Люмбаґо - це надто інтеліґентно, не всі зрозуміють. А прем’єр Анатоль Романів - у точку. Дай мені щось на зуб кинути, зранку, як хорт, бігаю. І звітуй. Всі перципієнти попереджені?

–  Лише Тіна. Озвалася о шостій. Пунктуальна, як граф Монте-Кристо.

–  А ця?
– Толік з повним ротом представницького бутерброду з копченою ковбасою окреслив руками у просторі щось дирижаблеподібне.

–  Зараз телефонуватиму.

–  Я послухаю, - Толік взяв паралельну слухавку.

Нінон відгукнулася на першому ж сигналі. Мабуть, сиділа над телефоном, як над куркою, чекаючи золотого яєчка.

–  Це Занадтий. Завтра о сьомій чекатиму. Записуйте адресу…

–  Так це ж…

–  Все, - урвав Нінон і відключився.

–  Зер гут, мін херц, - сказав Толік, сьорбаючи каву з великого кухля.
– Залишається Катерина Балабуха. «Кончєн, кончєн дєнь забав, стрєляй, мой малєнькій зуав». Я побіг.

–  Чекай, а Лідка?

–  А що Лідка? Її адвокат - я. Бо перехопив ракету на старті. Фішман-Фішер плаче, Попсуленко ридає, Антимонов узагалі повісився. Я впав перед нею на коліна, покаявся.

Сказав, що ти її смертельно приревнував до когось, може й до мене. Красуню таку схудлу. І в такий спосіб помстився.

Я обіцяв залагодити мирно. Вона в тебе - дуся. Люблю жінок перших реакцій. З Мадам такий номер не пройшов би. Купи квіти. І вперед. Попустить, якщо не спаралізує.

«Розслабон» замерехтів, засяяв, виблискуючи неоном, зверненим до траси. Нінон, як Міґель Індурайн, хвацько гальмонула перед входом, вдерлася до ресторану, кинула лакову торбу, пройшлася туди-сюди, як Клавдія Шіфер подіумом. Як четверо Клавдій, стулених докупи перевеслом.

–  Вимикай салют, виганяй алкашів, чіпляй табличку «клозет», тобто «санітарний день».

–  Це шість сотень убитку, - прикинув Душман.

–  Я колись була подала до комсомолу, а в комітеті школи мені сказали: «Харошая ти дєвачка, Ніна Вовчік, але без пальоту». Без польоту ти, Душманчику-котику, без польоту.

–  Невже вигоріло?

–  Сьогодні ввечері о сьомій. Тут. Сам. З джипом широким. Перше, що зроблю, куплю собі фірмові джинси-стрейч.

До джипа найбільш пасують. Руслані Писанці можна джинси, - можна й мені.

Нінон блимнула на Душмана зизим оком і розстебнула пасок спідниці.

–  Не встигнемо.

–  От, кінь педальний! Я кому сказала!

Джульєта сьогодні щось запізнювалась. Кепсько їй велося зранку, щемів покусаний гострими голками зубів Рексовичів живіт, якийсь сумний серпанок оповив душу. Може, ковбаса допоможе? Жулька видобулася з теплого, належаного закуту, розім’яла лапи. Спершу передні, гостро випнувши сідницю, а тоді задні, натхненно піднявши писок до зеніту. Акробатичний етюд «До зірок». Після гімнастики потрюхикала до «Розслабону».

На причинених дверях білів прямокутник англійською «Closed». «Сказано ж їм: пишіть по-нашому, - прикро подумала Джульєта, - не розбереш, чекати чи ні». Вирішила трохи повартувати. Невдовзі на шосе з’явилось авто. Зупинилось біля Жульки, клацнуло дверцятами. З авта з’явилася Тіна Вовк, глянула довкола, на годинника, торкнула двері.

Тоді ще раз. Погрюкала кулаком.

–  Ну, що тобі? Не бачиш - клозет? Валько, це ти?
– здивуванню Нінон не було меж.

–  Затикайся, муха залетить.