На дев’ятини до Міністрової оселі сходилось люду небагато. У Тихих Водах як заведено? На похорон - усі, хто хоче, хай і все село, хоч і сто чоловік. І на м###огилки йдуть, і на обід зостаються. А на третини, дев’ятини, сороковини і годовини - кого покличуть.

Катерина постаралася. Бо знала: запрошені самі переконаються, а решта від них дізнається, що поминки були добрими, як і годиться. Налисники були, й холодець, і узвар грушевий, і парові вареники з сиром, і голубці, і котлети, і риба в томатному соусі, й капусняк, і торт вафельний. Жодної пляшки самогону - сама казьонка, і та «Княжий келих».

Не прийшов лише Товаріщ. Стидався. Наобіцяв, що знайде вбивцю, а сам не ворухнувся. Люди знають. Замість шукати, на «Розслабоновій» презентації гуляв, танці народів світу виконував. Згодом, у тому ж «Розслабоні» ювілей Терешкові з райдержадміністрації забабахав. А покійний родич як став жертвою невідомого, так і залишився.

«Бідна я, сердешна, невідомого жертва, - щасливо думала райдужна бульбашка, інтереси якої щодень відлітали й відлітали від Тихих Вод, слабкішою й слабкішою ставала тонка павутинка, яка досі поєднувала Міністрову душу з земною марнотою.
– Але не міг же я не прилетіти на свої рідні дев’ятини. Як Катерина наготувалася. Налисники, голубці, вареники. Я вже майже не пам’ятаю, що се таке. Сік транзіт ґлорія мунді!» Вже давно Міністра-бульбашку не дивувала латина та інші мови, що лізли звідусіль йому в голову, як свої. «Правий, ох правий мій новий приятель академік Вернадський. Коли ширяєш зранку до вечора у ноосфері, то на горілку зовсім не тягне», - думав Міністр, дивлячись на закорковані пляшки, і до ладу не міг згадати, що то є - горілка. Вас іст дас? Кес ке се? Ху із ху? Міністр пошкодував, що разом з ним не вмер ще хтось з односельців.

Поспілкувалися б оце. Жо сюі не а кампань Тихі Води а ля рю Луговайя нюмеро сенк. Е ву, месьо?

«Поминайте, брати-сестри, поминайте кожний раз, - завели баби після «Отче наш», - тільки ваше поминання облишає всіх тут нас. А ще більш хай пам’ятає моя рідная сім’я, я робив все безвідказно, помолітесь за меня».

–  Проходьте, Романе Григоровичу, сідайте. Здрастуйте, бабо Сенько, проходьте й ви, - Катерина змахнула неіснуючі порошинки з довгої лави перед столом, запрошуючи новоприбулих до столу. Гості разом умовкли і витріщилися на Коханця. Наче вперше побачили його поруч двох Катерининих синів. Міністр-бульбашка теж мало не луснув. Вся латина вилетіла з нього корком з шампанського. Він втупився в Романа і своїх синів, що вмостилися рядком на лаві, під його, Міністровим, портретом. І побачив не три обличчя, а розтиражоване одне - Романове. Два юних Коханця сиділи пообіч Коханця старшого. Ось тобі і васістдас. На рю Луговайя нюмеро сенк.

«Помолітесь хлібом-сіллю, даже чистою водой, добрим словом поминайте - все те буде перед мной. Ви приходьте чаще в церкву, там всі душі ждуть на вас. І з отцем духовним разом помолітесь ви за нас».

«Нехай, - опанував себе Міністр-бульбашка.
– Однаково, мені поталанило більше за них, я вже знаю, наприклад, що таке міленіум. Жаль, Катерина мене недооцінила. По сотні на місяць - хіба то ціна? П’ятдесят тисяч баксів, що заправила Валька Вовчиківна - оце воно. І джип - теж ексклюзивно.

Шкода, не знаю всієї програми щодо мене, бо рядовим покійникам не положено. Хотілося б додивитися до кінця, чи одержать вони гроші. Єйбо-присейбо, іноді варто померти, аби дізнатися, чого ти насправді вартий!»

«А так жалько, що зі світу я так рано відійшов. Тільки жаль, що із гріхами я до Господа прийшов», - баби не пропускали з псальми жодного куплету.

О шостій вечора в офісі Занадтого дзеленькнуло.

–  Слухаю. Занадтий.

–  Це я слухаю. Тіна Вовк.

–  Записуй адресу. Завтра о сьомій чекатиму.

–  Я запам’ятаю. Яку торбу брати?

–  Найбільшу, - Занадтого зовсім недоречно знову пройняв страшенний жаль, що все так скінчилося з Тіною, що, як і попереджала, таки виявилась вовком. Знову подумалося: а оголоси я вчасно їй про мою перспективу, мав би в тилу найміцнішу стіну, - такі люди шанують свій інтерес. Знав же - людину не можна ставити перед вибором, їй треба вказувати шлях. Хто відає, Тіно Вовк, може твоя й моя дороги ще й зійдуться на перехресті… хто відає.

Занадтий постояв біля вікна, затягнувся і уважно простежив, як потужний на виході з вуст струмінь диму поволі спадає хвилястими пасмами. А ті розпливаються на прозоріші, і врешті зникають. Закон збереження енерґії: ніщо не виникає нізвідки і не пропадає безслідно. Отже, сиґарета, обернувшись димом, не зникла. Розсіялася на атоми й молекули. За якихось умов ці атоми можуть знову сконцентруватися у хвилясті пасма диму, дим - у потужний струмінь, а той, зворотним ходом, - у попіл, попіл - у жарину, жарина - в цілу сиґарету. Кажуть, колись так буде, коли Всесвіт дорозширюється до решти, а потім почне стискатись до первісної точки.

Людина може збирати себе по камінчику, ліпити, як бджола стільники, висікати, як Мікеланджело Давида, і думати, що життя стає все життішим. Аж ось несподівано вигулькне щось і розсіює людину на атоми й молекули. Які не щезають без сліду, а залишаються там, де розсіялись. Без контурів, без ваги, без об’єму й запаху. Отже, справа не в якості. Справа - в концентрації. Це - відкриття. Закон концентрації Занадтого. Не концентрації Занадтого, в розумінні - «кого?» А в розумінні - «чий?». Цей закон має універсальний сенс. Несконцентроване не стає явищем. Хочеш стати кимось - концентруйсь! Концентрація повинна стати концентрованішою! В такий спосіб починає їхати стріха, на обрії Глеваха. Занадтий не став чекати, доки дим знову перетвориться на сиґарету, а дістав з пачки нову, припалив од бичка. «Може повбивати їх усіх? Як Господь Бог, зібрати на яхті у морі і розверзнути під яхтою морську вирву.
– За віщо, Господи Занадтий?
– волатимуть вони у розпачі.
– Ну, не люблю я вас, - спокійно речу їм, відсунувши хмарину на небі. І нічого не змелеться мені, як і всім великим убивцям».

Занадтий намацав у кишені папірець з мобільним телефоном Нінон («жлобина, вже кожне стерво надбало собі»), але дзвінок випередив його наміри.

–  Слухаю. Занадтий.

–  Слухай, Занадтий. Сьодні до тебе прийде мій адвокат.

Це не ти мене кидаєш, це я тебе кидаю. І зроблю так, що замало тобі не здасться. Кандидат, йолки-палки!* За тобою слідкували, і я знаю, що ти був у тієї маримонди, - Лідка хряпнула слухавкою. * «Кандидат йолки-палки» весь час крутився в голові Занадтого. До біса, де він це чув? Раптом згадав, що цей крилатий вираз пустила в світ Вєрка Сердючка. Треба залучити того хлопця до своєї виборчої кампанії. І час від часу вказувати йому ціль - хто надто хвоста здійняв. Сердючка скаже на конкурента «Кандидат йолки-палки!», і той - готовченко. Вмер. Бо як гудити привселюдно когось, то електорат жалітиме, а як обсміяти, то вже ніхто не відсміється. Сміхоядерна зброя непереможна. А наш народ більше за ковбасу любить гиготіти.