ДО ЕР. Вибране
вернуться

Кіяновська Маріанна
Шрифт:
Я кентавр із епохи кентаврів. Чи чуєш литаври? То вітають мене, наче справді мене, наче справді… І патриції, й люд, й навздогін приготовані лаври, І колони, і коні — по битві, по втомі, по зраді. Я обсмоктую голос — не мій, надто змінений болем, Але ж хто коли чув, як на волі співають кентаври? Я кентавр у полоні. З тавром… О неволе, неволе! Чи дозволиш умерти, коли відголосять литаври?

«Мовчатиму, бо в цьому світі хто ми…»

Мовчатиму, бо в цьому світі хто ми — Раби богів — а чи боги рабів? Овідій повертається у Томи, Затамувавши втому у собі. У небі — день. Гуляє хитавиця. Є розкіш ран, які лікує час. Намарний Риме, де ж то та столиця, Яка колись обійдеться без нас?

«Нетривкість знань, подібності химер…»

Нетривкість знань, подібності химер, Личини ґрунту з паростю сухою… Співаю світу епос, як Гомер, Який побачив у падінні Трою. Апокаліпсис міста. Хто ж сліпці? Із надр росте каміння, гинуть коні. І всі слова затиснуті в руці, Немов меча руків'я у долоні… Блукальці манівцями, навмання — Усі подібні, ґречні, працьовиті… Чорніє низько скошена стерня — І в цьому літі, і на тому світі… Що тінь — то риска. Вечір — як проклін. Чоловікам волосся загусає. Спить Одіссей, і вкотре бачить він, Що в цьому світі істини немає.

«Оселі — як зерна посіяних вітром трав…»

Оселі — як зерна посіяних вітром трав, Що кличуть тебе прорости, забуяти, доспіти, Щоб хтось перехожий твій плід терпкуватий зірвав, Во ім'я всеблагості простору міста і літа. Хтось цілком суєтний, можливо, якийсь відчайдух, Якому далекий твій досвід всередині міту, — Та й він, вже не вільний від тебе, напружує слух, Хапаючи згустки відлуння в околицях світу.

«Пилюка із довгого шляху на тілі — мов грим…»

Пилюка із довгого шляху на тілі — мов грим, І сонце — покрите емаллю, гладеньке і чорне. Затемнення. Глум пережитостей. Звуки валторни — І жінка, в яку нетерпляче закоханий мім, Як підліток-принц в шатах кольору ранку вповні. Любов-коломбіна вдивляється в липи, як в лиця. Завихрення квітів. Затемнення сонця. Лисиця Печаль куртуазну вишіптує стиха мені. І похапцем хтось розгортає шапіто старе, В'язке, мов в'язниця, — й, оговтавшись, лисів полює. Я тричі по три намалюю тебе, намалюю, Як зморшку при оці, яка — непомічена — вмре.

«Ми польовані. Ми намальовані в полі охрою…»

Ми польовані. Ми намальовані в полі охрою, Ми охриплі до болю у грудях, бо ми міражі. Я належу тобі не любов'ю, а вірою злою, Що вмиратимем разом, у мові здійсненні й чужі. Або краще не так. Сотворивши в собі сотвориме, Ми пірнаємо в трави, стережені нашим теплом. І відлунюють кинуті пращами пращурів рими, Що поєднують кров із любов'ю, і тіло — із тлом.

«Ти мій дощ, ти коханець рослин…»

Ти мій дощ, ти коханець рослин, ти суворий хлопчак. У сувоях сезонів — пилюка, що пахне жінками. Ти стікаєш по тілу — отак, наче вперше, отак, Як полюють на ловах — де зброя, і кров, і рани. Сокровенне моє, епілепсія вітру між крон, Ти мій князь, ти мій лев, що в агонії знищує цноту, Вавилонська блудниця, що будує новий Вавилон, Я стаю тобі сарна, ти на мене полюєш достоту, Як полюють птахів, зауваживши колір очей, Я кохаю тебе, як лиш жертва уміє кохати. Я всотала тебе з поцілунком, ти мій апогей. Я лежу і стікаю душею на літепло м'яти.

«У світі моєму лиш ти не належиш мені…»

У світі моєму лиш ти не належиш мені. Шафранові крильця маленьких обпалених бабок — То наші листи. Подзвони. Не забудь. Вихідні. Хвороба сумління. Я хочу в палац — хоч над ранок. Бароко. Не нам ця симетрія, ці дзеркала. Ці юні тюльпани — химерні, вибагливі, спраглі… Та жінка солодка не мала тебе, хоч могла. А жінка гіркіша — о як тебе, вершнику, прагла… І що тепер кара — як катові смерть а чи плід — Крізь колір металу, крізь присмак металу рудого? Я твій помаранч. Я у собі відстоюю світ, Щоб ти його пив, просто з тіла мого, ні для кого. Хоч хто мені ти — недовершений Пігмаліон? Творіння твоє підгодовують юрми сукубів. Я чиста, як ангел, якому намарився сон Про перший цілунок в його недоторкані губи.

«Мов коханець ріки, ти увечері пахнеш бузком…»

Мов коханець ріки, ти увечері пахнеш бузком. Лореляй не засне: буде довго тебе забувати. Поцілунки її захолонуть чи сном, чи піском — Річковим і промитим, із запахом теплої м'яти… Розгортай мою сутінь: ти знову триваєш в мені! Шурхіт шепоту хвиль, шелест листя понад берегами… Я кохаю тебе. По молитві, промовивши «ні», Місяць воду цілує сухими від воску губами…