ДО ЕР. Вибране
вернуться

Кіяновська Маріанна
Шрифт:

«Це всього лише світ. Полічити б його по двоє…»

Це всього лише світ. Полічити б його по двоє: Реконкіста обіймів, загарбницька сутінь… Рани Мироносиць-троянд… Я нікуди не йду з тобою. Я до тебе повернусь, та спершу в тобі розтану… Ти забудеш мене. Я маленька, як вдень, пір'їна Із крила серафима, ти мав би про це знати… Я подібна до смерті. Це значить, я знов повинна Забувати, як смерть. І троянди, як смерть, стинати…

«Традиція усмішок. Етика блудних сердець…»

Традиція усмішок. Етика блудних сердець… Цей день — Магдалині… Бо що вона має віднині? Осінні скарби? Чи сліди на обпаленій глині? Чи спогад у серці, немов на шляху камінець? Чи захист від вітру? Чи віру — тяжку і страшну? Чи чорну полегкість із надр божевілля і раю? Цей день — Магдалині… Їй душу посаджено скраю: Творець паліндромів відкриє її глибину. А тінь, як блудниця. А жінка — свята і крихка. А вилиці — срібні від сліз і від кіс, що втирали Не ноги, а біль; все збагнула, бо все пам'ятала Не вічна душа, а холодна від втоми рука… Кого ти любила? Та ж Бог був убогий, як бог. Хіба що не ти пригасала, а хтось із надсадних. Ти майже свята, ти із вічних пригадувань, ладних За двох помолитись — і вмерти також за обох…

«Нам важко так не вірити, а знати…»

Нам важко так не вірити, а знати, Що є озера, із яких ми люди, Що ріки є, де мусимо втрачати, Що є душа, а іншої не буде. Йдуть човники від Бога і до раю З рибалками і снастю, повні риби. Назви мені усе, чого не маю, І розкажи, чого ми не змогли би. На цій землі, яка горить і тане, Пропалена зорею у зеніті. Ми — в човниках приречені прочани, Упіймані у власні Божі сіті.

«Жалобна пісня ангелів. Слова…»

Жалобна пісня ангелів. Слова Тривають вічно, холодно і тяжко. Планету-крихту вергає мурашка, Якій на серці сонце спочива. Гарячий обрій. Хто його зірки? Хламида часу ветха і дурманна. Мурашці відчиняється нірвана, Неначе брама в простір навпаки.

«Піт ритуалів. Простір як розсадник…»

Піт ритуалів. Простір як розсадник Добра і зла — та світла і пітьми. Ти капельмейстер примхи, розпорядник Початків літа, залишків зими. Прости мені, що сина не народжу, Бо вже мені печалі не стає. Я маю душу, ніби сутінь Божу, Яка — неісходиме і моє.

«Не маєш мови. Ніч тебе знесилить…»

Не маєш мови. Ніч тебе знесилить, Знеславивши слідами на піску. Лаковані сувої снів і милиць Відлунюють зозулиним ку-ку. Від погляду до смерті — ангел тільки, Якому не сповідано душі. І кровоточать ясна від горілки В прозорі ненаписані вірші.

«Запротореність ангела в світ — і минання зерна…»

Запротореність ангела в світ — і минання зерна. Гострий смак у причасного хліба й причасної крові. Алегорія віри — у вимірах хвої. Війна За ковчег новосвітній з трухою хреста без любові. Зоовидива й зорі. І небом проходять полки. Всі народи позначені знаками днів і вибоїн. Храм паломників босих — у пальмовім вітті. Гілки — Знак печаті печалі, де ворог — поет, а не воїн. Злісно зведено цноту: бар'єр, що набух в барельєф. Проростання вологе — назовсім, і щоб не вертати. Темна смуга дороги: обіцяно тисячу льє. Йдуть полями ваганти. Міжчасся ковтає Карпати.

«Я з ковчегу, де Ной заблукав…»

Я з ковчегу, де Ной заблукав був у нетрищах сховищ: Надто слизько ішлося — і надто боявся води. Зуб за зуб. Гріх за гріх. А невпійманих крильми не зловиш. Світ за світ. День за днем запрокляті лишають сліди. Я з ковчегу, де Ной. Лабіринти притулків порожніх. Хтось один уцілів, забажавши прикритись плащем. Я кохаю тебе. Я великої віри безбожник. Цей потоп — по мені. Як молебен, я йду за дощем.

«Всього лиш квіти, і всього лиш з тих…»

Всього лиш квіти, і всього лиш з тих, Які не вміють відцвітати вільно… Я дика пустка, і мені не вільно Дізнатися про те, що ти не встиг Мене впізнати і мене знайти. Із жовтих руж злітатиме позлітка. Візьму тебе за істинного свідка, Бо тільки ти існуєш, тільки ти.

«Чорний вік одноденки: прийняти, пройти…»

Чорний вік одноденки: прийняти, пройти, пережити. Голе горло могили життя оспівати не зможе. Я приходжу до тебе — ще дівчинка: коси і квіти. Порятуй мене, світе! Не дай мені спокою, Боже!