ДО ЕР. Вибране
вернуться

Кіяновська Маріанна
Шрифт:
Цей дощ — чи жінка, сплетена з печалі, Що тихо йде, не дивлячись у вічі? Важке безглуздя чорної вуалі Рятує від кохання, навіть тричі. Змінивши протопростір очевидця, Шовк сукні став солоним від вологи. Жартує, обпікаючись, жар-птиця, Яка в безодні замочила ноги. Триває дощ. Вона у нім трава є. Вуаль — як ґрати. Виблякле волосся. Голодна гілка дерева. Тримає Її за руку те, що не збулося.

«Я жінка неминуча, бо не ми…»

Я жінка неминуча, бо не ми Йдемо туди, ізвідки не вертають. В крихку, як віск, історію зими Роки вселенську кригу загортають. Час вичерпано. Вирок оголосять. Одначе не уникнеш порожнечі — І смерті. То невже тобі не досить Моєї муки і моєї втечі?

«Краєвид розглядатиму, як вселенське живе Ніщо…»

Краєвид розглядатиму, як вселенське живе Ніщо. Анатомія заходу: відтепер аж червоний, гусне. Є провина у вимірі риштування з старих дощок. Подих осені в місті: запах квашеної капусти. Несусвітня буденність. Вавилон з насінини. Й знов Вертикально вознесений брук у формі — подекуди — листя. Придорожній скрипаль розтинає півусмішки дно смичком. Розбишака сміється, проте відійти боїться. У серпанку — потоп: дощ майбутній, як звук, — ніде. Хтось зі свічкою йде — вечоріє — либонь, у втечу. Безголові колони у місті сліпому, де Як відлуння у храмі, піднімається в небо вечір.

«Усе від кленів — перша прохолода…»

Усе від кленів — перша прохолода І зимний брук, устелений габою. Несу деревам радість — як погоду, Щоб не змогли перецвісти тобою. На таліях порталів споважнілих Не паморозь іще, а тільки сірість. Туркоче голуб — перший з-поміж білих Про те, що ми усе-таки зустрілись.

«У срібному небі — стинання птахів…»

У срібному небі — стинання птахів передсмеркових. Тілами грачиними міст піднебесний встелено. Приходжу до тебе, питаю, чи встиг був померти, Чи встиг був заснути навіки в своїх пустелях. Ця осінь — назовсім. Гармонія трепету й крику. Хвиляста печаль, як ріка на концерті в Баха. …А міст піднебесний звивається вгору стрімко. Кострища горять. Дим над містом гіркий від страху.

«Заледве чи хтось пригадає повернення хмар…»

Заледве чи хтось пригадає повернення хмар. Йшли довго і тяжко. У звивинах — грона й супліддя Добірного граду. До міста вертався, мов цар, Мов сам імператор, листопад. Кружляло гаспиддя, Обернене в листя. Вбиралися в фраки громи — І били в литаври, і вергали неба простори, І вітер збирався діждати — якщо не зими, То хоч — принагідно — віднайдення точки опори.

«Прийде зима снігів, слідів і сажі…»

Прийде зима снігів, слідів і сажі. Двірник зачинить брами листопаду. Мовчатиме, аж поки не розкаже Про білу сутінь золотого саду. А потім двері віхолам відкриє По тому боці — і по цьому боці, Щоб теплий шалик — зашморгом на шиї, Й сльоза — зненацьким каменем ув оці.

«Мандрівка додому. Повернення в блудне тепло…»

Мандрівка додому. Повернення в блудне тепло І неназивання речей, що старіли з батьками. Тут протяг хизується вмінням пробачити зло Одним лише пострілом в око віконної рами. Тут втрачено рай і дощенту змарновано дим, І ти тут не ворог, а син, що крадеться, як злодій. І сад, мов каліка, відштовхує ліктем худим Тебе і твої непташині уривки мелодій, Півправди історій, розказаних просто з розмов, Розхристані титри й екранні шматки божевілля… …А завтра каліка-смітяр і сусід-птахолов Твої мимовільні сліди на деревах забілять.