ДО ЕР. Вибране
вернуться

Кіяновська Маріанна
Шрифт:
Аж знемагають дзвони. Ми відходим І дим вітчизни гіркне на вустах. І ділимо, як хліб, любов і подив, І з порожнечі вилущений страх… Минаєм храми, площі і твердині. Безплідний камінь під дощами всох. Я наднебесних всіх прощаю нині, А піднебесним хай суддею — мох. І лиш тобі з любов'ю (вже до скону) Віддам усе, що світлість береже, — Уламки серця і святу ікону… А душу — ні. Душа — моє чуже…

«Час вигнання почавсь…»

Час вигнання почавсь. З-над сузір'їв повіяло димом. І повернення з осені стало вслуханням у ніч. Ти ж, прибулець долонь і довершений вершник облич, Серед інших народів поволі прощаєшся з Римом. Табір табору — світ. Ляскіт зброї і запах рослин, Мов усе — ковила, мов не люди, а дикі ординці. Ти вдивляєшся в простір, де тільки земля по сходинці, А з прозорих долонь, ніби сіль, осипається кмин. Я кохаю тебе, я ніколи тобі не скажу, Як пішла за тобою, мов ластівка, вперта в безодню, Заховавшись за зброю, як впала убита сьогодні, Як застиг обладунок, мою стамувавши олжу. Завтра сонце не зійде, лиш пустять коріння і сік Струпи з трупів і тіл, що й себе проковтнули поволі. Завтра стане Ніщо. А поки що впокорюйся долі І молися богам, як мізерний з живих чоловік. Час вигнання почавсь. Ти замовк, і оглух, і осліп. Плащ ховає собою набряклі від втоми рамена. Я чекаю тебе. Ти колись повернися до мене, І розділимо навпіл тривогу, надію і хліб.

«Гріхи повернень — сплачені — збагнути…»

Гріхи повернень — сплачені — збагнути Дано не нам, а тим, хто з-поза нас… Іде повільно, щоб тягар відчути, Живою плоттю виміряний час… Ця крутизна гори перед горою — Життя чи віра, істина чи смерть? Ковчег ще Ноїв, та бракує Ною Смирення перетнути круговерть. В скорботі нерозпізнана дорога, Бо що є біль? І що — його печать, Коли дванадцять, слухаючи Бога, Лише мовчать?.. І не вони мовчать…

«Дно клепсидри — дзеркалом потопу…»

Дно клепсидри — дзеркалом потопу: Вилиті на голову піски. Щось солодке, ніби запах кропу, Лиже вітер мертвому з руки.

«Я ризикую знов не мати ран…»

Я ризикую знов не мати ран: Півперемоги вихолощу болем. Іде у чорну пустку караван Услід за богом-перекотиполем. Пустеля — світ, що не іме води, Хіба що кров, солодку, наче вина. Приймеш дари — й повернешся сюди, Бо в радості — поразки половина. Могил не буде, як не буде сліз: Гірчичне зерня — мов Сізіфів камінь… Погонич, осягнувши скрип коліс, Спіткнеться об піщину під ногами.

«Я — мов камінь, закопаний в землю промерзлу…»

Я — мов камінь, закопании в землю промерзлу, під наст, — З тих фортечних, які запеклися, вмуровані в мури. Якось сталося так, що не стало не страчених нас. Кров на скронях лишилась і пам'ять — солоне і буре. Тільки час уцілів. Не загинув. Не канув. Не зник. Не вписався в минання історій, у скрипти й аннали. Вічний шибеник йде — і показує чорний язик Всім, кого не скарали на смерть. Всім, кого не сказали.

«Для цієї любові без правил немає бійців…»

Для цієї любові без правил немає бійців. Кінь не мусить сконати — він може лишитися паном. Я не вийму меча, бо тримаю у чистій руці Нерозпрямлений постріл — шістнадцяту суру Корану. Ми програємо вдвох. Ми язичники ніби боги. В нас молитви без слів. Бо тривалі хіба ритуали. Ти без мене — усе. Та у тебе не стане снаги Стати першим із тих, що найлегше мене забували… Я занадто з тобою. Я крона твоїх ясенів. І над нами не кара, а луг, перевернутий в небо. Я кохаю тебе. Але в мене не буде синів. Я без права на голос. А голос — без права на тебе.

«Не сурми мені з сурем. Не вийду тебе зустрічати…»

Не сурми мені з сурем. Не вийду тебе зустрічати. Свіжосмолені днища надійні, аби лиш не буря. Я хотіла сказати… Та ні, я хотіла спитати… Я хотіла забути — і я уже майже забула… Ти далеко у морі — і так воно, певно, найкраще. Ти далеко, як сонце, — світилом примхливим осіннім. Я чекала на тебе… Тепер мені легше — чи важче — Забувати тебе, зберігаючи контури тіні… Чи повіриш мені — хоч приблизно, хоч майже приблизно? Не сурми мені з сурем, мій милий, мій дивний, мій любий… При хатинах рибалок вітри напинають білизну — І шепочуть молитву солоні від сили губи…

«Роздвоєння моє, як мідь. Не їдь…»

Роздвоєння моє, як мідь. Не їдь У пущу мряки, де принишклі клени Здичавілі й голодні, бо від мене Усі втікають в темряву. Лиш мільдь [так в оригіналі. — Прим. верстальника] Згризає з тіла молодість, і ще Оті долоні, і зернята маку 3 моїх очей — і в осінь, вже ніяку, Викришується маковим дощем. Не їдь від мене. Фатум — то вода На тілі перелесника. Я знаю Про тебе майже все. І я чекаю — Вже нетутешня і немолода.