ДО ЕР. Вибране
вернуться

Кіяновська Маріанна
Шрифт:

«До сволоків причеплені вінки…»

До сволоків причеплені вінки На зашморги дівчатам. Надто пізно Чи надто рано: полум'я і тризни Заступлять віру в Бога, і полки Захисників фортеці та вітчизни Відчують абсолютне і приблизне Вселенське зло, і проростуть кістки… Хтось все збагне, а хтось не захолоне, І виїсть очі звістка, і з ікони Дивитиметься жінка на піски…

«Він умирав її. А я тебе чекаю…»

Він умирав її. А я тебе чекаю. Це тяжче, аніж смерть, бо смерть — то тільки сон. За колами вогню — останнє коло раю. Будь радісний мені. Будь світлий, як Ясон. Години — то вода, укинута у море, По білому піску розсипані, як сіль. Він умирав її — і так, як ти говориш, Я дихаю тебе, бо то уже не біль.

«В садах Гесперид ніде й яблуку впасти від тиші…»

В садах Гесперид ніде й яблуку впасти від тиші, Що й жили деревам помліли від тої натуги… Ясоне, Ясоне, усе, що ти маєш, полишиш. Ясоне, Ясоне, помреш — як не першим, то другим. Що й руно — як рана. Що й рана — щоразу Медея. Медами, медами між яблук достигла отрута… Чатуєш і мариш, що виліпиш військо із глею… Забути б — і все… Але що тобі легше забути?

«Я заночую тут. Хай буде мідь…»

Я заночую тут. Хай буде мідь Моєї учти свіжою і злою. То гекатомба відчаю: не їдь, Бо вже не встигнеш зруйнувати Трою… Ти зайвий їй, наллю тобі вина, Доливши вод у відсвіти багряні. Ген місяця високий сатана Стоїть пекучим сторожем при рані. Женуть отари мокрі пастухи (Де той філософ? Де його погоня?) Розмова наша довга, мов шляхи, Що їх долають вершники на конях. Ти ж, розпізнавши келихи причин, Доп'єш спочатку трохи недопитий. Прошу тебе, будь вічним і мовчи, Щоб я також не сміла говорити. Ти мало спав, ти вірив на ходу В причини снів. Ми будемо відверті І майже щирі: я тобі знайду Чотири слова для своєї смерті.

«Сирени плачуть, стогне Одіссей…»

Сирени плачуть, стогне Одіссей, Бо вже йому не вільно бути паном. І стугонить натуга, ніби рана: Єдиний раз послухати — і все… Єдиний раз умерти — і навік: Зламати простір, заблукати в ньому. Змандрований і дивний чоловік, Що двадцять літ вертається додому… Є тільки щось, не назване йому, Як сокровенні для дитини речі. Сирени… Морок моря… То кому Накине Пенелопа плащ на плечі?

«Шлях мій до тебе є довшим, ніж…»

Шлях мій до тебе є довшим, ніж шлях птаха над Колізеєм, Де мармур ховає магму в горішані ядра статуй. Читай мої губи, як книгу, і засинай із нею. Ми тільки химерні люди. Я мрію тебе кохати. Стояли разом два дерева — прощались, сиділи, мчали… Побілені до Великодня, тремтіли у них коліна. Усе, що мені належало, глибока моя печале, — То шляху мого гіпербола, статуї волосина.

«Видовищ! Крові!..»

Видовищ! Крові! — (крик, звитяга, смерть) — Йде гладіатор істину питати. Рівняє тирсу вишколений смерд, Щоб легше умиралось умирати. Примерзлий до руки короткий меч. Ревіння м'язів чисте і стодзвонне. І вилітає звір, як дикий смерч, І прикипа патрицій до колони… Це гра в кінець. В останній із кінців. Це вже не втома — навіть світ не встоїть… Тримає жінка квітку у руці, Мов краплю крові — знічено-густої.

«Ахіллес — ім'я як вирок…»

Ахіллес — ім'я як вирок. Спір — Міф супроти пам'яті — найтяжчий. Ще живий, та вже священний звір — Навіть не впольований — пропащий. Гори аж кишать від слів і змій. Отруївшись, не здобудеш Трою. Брате мій, якщо вбиваєш, вмій Бути, убиваючи, собою.

«Я кентавр із епохи кентаврів. Чи чуєш литаври?..»