ДО ЕР. Вибране
вернуться

Кіяновська Маріанна
Шрифт:

«Лякаюся світла, бо світло сьогодні скляне…»

Лякаюся світла, бо світло сьогодні скляне. Ніхто не таємний, проталина висне між нами. Приходжу до тебе стрімкими своїми шляхами. Невже ти колись не впізнаєш сумного мене? Кохаю тебе. Не торкайся до мене вночі: Не сонце, а сон, я ж уранці очей не розплющу. Як камінь з горіха, із сонця я вилущу душу, Стоятиме боса й нага при єдиній свічі… Так каються зречено, маючи Бога навпроти. Я тихо-тривкий, я повинен себе побороти. Навчи мене, Боже, померти, не зрікшись, навчи!

«Я сомнамбула. Місяць — провалля, підсвічене знизу…»

Я сомнамбула. Місяць — провалля, підсвічене знизу, Де самшити лежать, а смарагди летять, мов літа. Я бреду і бреду по тонкому, як голка, карнизу, Німо ввіривши душу долоням, вона золота — Бо ні з ким не прощалась: на всіх одкровення не стати. Намагаюся йти, не дивитися в досвід і вниз. Я сомнамбула? — ні, самогубця у вимірах страти, Я осінній листок, що над прірвою вітру завис. То усе ще любов, я усе ще без тебе не можу. Ритм польоту — і втома, що в безвість мене віднесе… Я спокутую віру — то байдуже, людську чи Божу: Передсмертна печаль, невагомість повітря — і все.

«Гіацинт попід місяцем — герцог величний…»

Гіацинт попід місяцем — герцог величний. Пауза в менуеті трішечки затяглася. Пластика карколомна, тіло його обтічне, Кров селекції в жилах у всіх його іпостасях. А коханка його в кабареті співає соло, Шкіра її єдвабна тонша пелюсток рожі. З герцогом наодинці лишається майже гола — Та герцог її ні взяти, ні забути не може. Помста буде страшною, розв'язка — майже трагічна: Гіацинтовий трунок гіркіший німої ролі. Панна вип'є трутизну — і зробиться тиха й вічна. Тільки місяць-мефісто дивитиметься вороже. Дощ почнеться в дієзі й закінчиться в бемолі — Зимним голосом в жилах: зглянься, помилуй, Боже.

«Люблю тебе, людино із безодні…»

Люблю тебе, людино із безодні, Люблю тебе, людино, бо люблю… Усе, що нами сказано сьогодні, Крихке, як тіні в зламах кришталю. Це майже гра: ти ж знаєш, я для тебе Занадто вічна й майже не твоя. Оголена коханням, просто неба Натужно жінка згадує ім'я. Бо як збагнеш, бо як повіриш дому Мого знання, де я — хіба що шпак? Я переможу все, і навіть втому З проваллями означень і ознак.

«Оголений пейзаж. Парфумів синій запах…»

Оголений пейзаж. Парфумів синій запах. І вечір-меломан — завсідник темних брам — Скрадається, як кіт, несе на чорних лапах Холодний і в'язкий розкошланий туман. І змінюється все: така природа звуку. Як паморось дрібна, краплини ностальгій. Чи ж зможу я хоч раз обпертися на руку, Щоб ти не зрозумів, що ти уже не мій?

«Акварель дощової погоди: зелене і синє…»

Акварель дощової погоди: зелене і синє. Іронічний хлопчак пропонує купити черешні, Щоб збагнути півусмішку випадком даного сина, Я пригадую слово — таке ж чарівне і тутешнє. Трохи пам'яті, трохи води, трохи цукру у склянці. Елегійно сповільнене місто — у пуп'янках липи. Довгі пасмуги зливи — пунктири найдовших дистанцій, Я ж прозорими ними не зможу далеко ходити… Отже, сталося все, що не мало б лишатися чистим. Висихає вода, що потрапила Богу на руки… Кілька келій пташиних гойдаються в рустику листя. Гірко пахне травою моєї з тобою розлуки…

«Валізу ставлю до підніжжя дому…»

Валізу ставлю до підніжжя дому, Стою при ній, вагаючись ввійти. Стоять троянди парами — і в тому Глибокий сенс моєї самоти. Любов не знає пам'яті чужої, Вона, як лезо, чиста і тонка. Стоять троянди в сутіні по двоє — І до колючки тягнеться рука.

«Долала світ — немов холодну воду…»

Долала світ — немов холодну воду, Хоч щастя їло пряники із рук. Зі світу, у який немає входу, Вривався в душу моторошний звук: Таксист тиснув на клаксон, я здригалась. Ми — береги, то як же нам зійтись? Ти говорив — і щось в мені ламалось, А ти, як лід, зсередини світивсь. Чи пам'ятаєш — листя мерехтіло: Прозорий парк — неначе райський сад. Стояли… Воском скапувало тіло — Так я стікала в полум'я, назад. І пила миті пристрасті, як ліки, — І коїлася тихо, мов у снах. Ти брав мене за руку — і велике, Як відчай, світло падало з вікна…