Наступного ранку Влад вистежив листоношу — і, всупереч звичці, завів із ним розмову, поцікавився, чи не залишав він на воротях записку, приклеєну липкою стрічкою. Листоноша доволі грубо заявив, що, по-перше, стежити за вмістом скринь-

ки — не його обов’язок, по-друге, коли ЇДЕШ надовго, варто залишати на пошті заяву, і по-третє, ніякої записки він не залишав, а хто залишив — не має жодного уявлення, Влад повернувся додому. Побрів до ванної, поліз у шафу, щоб витягти свіжий рушник, — рука натрапила на незнайомий предмет. Роззявивши від несподіванки рота, Влад витяг із шафки прозору пластмасову сумочку, заповнену шампунями, бальзамами й іншими косметико-гігієнічними жіночими штучками.

Ну, звісно. Це і є та «шпилька», за якою поверталася Анжела.

Що все-таки було в тій записці, перетвореній за кілька тижнів негоди у покритий патьоками клаптик?

Настрій Влада, й так не надто веселковий, зіпсувався ще більше. Він заліз під душ і довго стояв, ворушачи губами, під гарячим дощем.

Намагався думати про троля.

«І нащо лишень я пішла з дому! — плакала Дея. — Дурепа я, дурепа, так мені й треба, ось умру на цій рівнині, буде мені наука на всеньке життя!

Гран-Грем і хотів би її втішити, але не знав, чим. Тобто можна було, звичайно, сказати, що з-поміж них трьох Дея — найреальніший кандидат на виживання в Долині Совісті. Бо навіть самобичування — не більш ніж примха, а вже за хвилину вона знову повеселішає і заспокоїться… Навряд чи така розрада сподобалася би Деї, тому троль мовчав.

— Що нас очікує, Греме? — стурбовано запитав Філософ.

— Долина Совісті, — неохоче пояснив Грем.

— Тобі доводилося там бувати?

— Ні, інакше це було б помітно. Ви б принаймні напевно звернули увагу.

— Каліцтва? Якесь особливе клеймо? Чому той, хто перетнув Долину Совісті, відрізняється від решти?

— Не обов’язково відрізняється, — сказав Гран-Грем іще неохочіше. — Дехто є таким вже з народження…

— Що ти хочеш сказати?

— Тільки абсолютно безсовісна, спокійна і самовпевнена людина може перетнути Доліну Совісті, — мовив Грем. — Тому що там, у Долині… Як би це ліпше пояснити? Якщо людина здатна відчувати свою провину… Коли формально вона й не винна зовсім… Ця провина матеріалізується в Долині Совісті. Якщо хоч раз у житті вам доводилося відчувати свою провину перед бездомним собакою, наприклад… у Долині собака цей обов’язково з’явиться і накинеться на вас. Ось так.

Якийсь час Філософ розглядав заслане хмарою небо над Гремовою головою.

— Зазвичай у казках все відбувається інакше. Тільки добрий душею, хоробрий, здатний співчувати…

— На жаль, — кинув Грем…»

Задзвонив телефон. Влад відірвався від комп’ютера, простягнув руку до слухавки:

— Алло…

— Доброго дня, — чемно мовив жіночий голос, і Влад подумав, що це, напевно, кур’єр, котрий везе йому рукопис сценарію.

— Добридень…

— Вас турбує одна ваша знайома, — сказав голос дуже офіційно. — Повірте, я в жодному разі не стала б вам надокучати… але залишила у вашому будинку дуже важливу для мене річ. Коли я можу забрати її?

Кутики Владових губ поповзли вниз так різко, наче рот стягло клеєм:

— Анжело? — перепитав він по хвилинній, напевно, паузі. — Важлива річ — це шампунь?

— Ні, — заперечила трубка так холодно, що у Влада ледве не вкрилося памороззю вухо. — Йдеться про сумочку — це подарунок… То коли я можу забрати свою річ?

— Сумочка, — тупо повторив Влад.

— Шампунь можете залишити собі, — дозволила слухавка глумливо.

— Дякую, — Влад щосили намагався бути чемним. — Записка на воротях — ваша робота?

— Так, — сказала трубка тоном королеви. — Я повернулася відразу ж, щойно виявила пропажу, але вас уже не було.

«А на зустріч з читачами вона, певно, прийшла, аби попросити свою сумочку», — подумав Влад в’їдливо.

І відразу здригнувся від вкрай неприємної, але поки дуже примарної думки.

— Ось що, — кинув рішуче. — Ви можете приїжджати хоч зараз… Я залишу вашу сумочку на поштовій скриньці. Просто простягнете руку і заберете — навіть якщо мене не буде вдома.

— Дуже ґречно, дякую, — повідомила слухавка.

А Влад раптом зрозумів, що за думка змусила його внутрішньо напружитися хвилину тому. Зважаючи на логіку подій, Анжела вже перегоріла, розірвала виниклі було пута. Тож хворобливого потягу більше немає, і тепер вона мала би болісно відрікатися всього вчиненого під владою пут.

Тому, і при смертельній загрозі, й у пошуках золотого зливка вона не повинна телефонувати Владові, котрий вигнав її з будинку, наче кішку, причому кішку драну…