Що з ним таке, дідько ухопи?! Може, амбіційний лікар має рацію, і він щось-таки з’їв або випив… Страви йому готувала господиня будинку, де він тиждень орендував кімнату… Чистенька з вигляду жінка… А хто його знає, чим вона його нагодувала…

Цієї миті мобільник, забутий до часу в кишені Владової куртки, зачувши близькість міста, раптом вибухнув тоненькою механічною мелодією.

Хлопець-санітар, котрий супроводжував Владове тіло, здригнувся.

Влад насилу дотягся до телефону. Скривившись від нудоти, підніс трубку до вуха:

— Слухаю…

— Алло, — сказав далекий жіночий голос. — Нареш…

Телефон жалібно пискнув. Остаточно розрядилася давно не заряджувана батарея, і розмова перервалася.

Його нездужання затяглося на тиждень. На щастя, найгірші підозри лікарів не підтвердилися, і ніякого ботулізму у Влада не виявилося. Вже на п’ятий день йому поліпшало, а на сьомий він відчув у собі сили, аби зникнути. Двоє сусідів по палаті (третій, на щастя, швидко виписався), дві медсестри, які чергували через день, і палатний лікар, який шість разів навідував Влада на шести обходах — принаймні п’ятеро уже ходили під неміцними поки путами, і ризикувати Влад не хотів.

Він зі скандалом виписався — слабкий, як мокра муха. Як виявилося, до селища, де залишилися Владова машина, комп’ютер і Гран-Грем, не ходить ніякий автобус, і довелося викласти рештки готівки водієві вантажівки — щоб підвіз.

Гран-Грема не поцупили (чомусь Влад найбільше побоювався за ганчіркового троля). Комп’ютер був цілий-цілісінький, зате в машині розбили бічне скло і витягли магнітофон.

— Сусідські хлопці, — сказала господиня.

Їй було незручно, вона почувалася винною за неприємності пожильця, тому відразу ж повернула Владу гроші за три непрожиті ним дні. Влад не розбирався що там і як, закинув речі до авто і рушив — зі швидкістю повзання краплини меду по склу. На найближчій заправці довелося віддати все до копійки за бензин і абияк заклеєне вікно. Влад мріяв дотягтися до великого міста, зняти з рахунку гроші й упасти, нарешті, на ліжко в хорошому готельному номері.

«Друзяко, я не можу бути з тобою поруч.

Найбільше на світі я хочу бути з тобою. Але я не можу! Це було б підло, розумієш. Я вже вбив одну людину, мого друга.

Я — як сірчана кислота, що полюбила синицю, маленьку пташину з чорними уважними очима.

Я ненавиджу твого Славика. Я краще тебе розумію, ніж він. Я гідніший. Але я — сірчана кислота, що любить синицю.

Крім тебе, у мене немає співрозмовників. І ніколи не буде».

«Навіщо тільки я пішла з дому! — плакала Дея. — Дурепа я, дурепа, так мені й треба, нехай я вмру на цій рівнині, буде мені наука на всеньке життя!

Гран-Грем хотів сказати, що самобичування на краю Долини Совісті — марне і небезпечне заняття. Він уже розтулив був рота, але останньої хвилини передумав і змовчав. Слова Деї не мали великого значення, це були не більш ніж слова, струшування сухого гарячого повітря. За мить Дея знову буде задоволена собою. Її совість — ледача болонка на шворці, тому в Деї, на відміну від двох її супутників, є непоганий шанс перетнути Долину без втрат…

— Що нас очікує, Греме? — стурбовано запитав Філософ.

— Ви часто запитуєте себе, чи правильно ви вчинили. Іноді придумуєте собі неіснуючу провину… — промурмотів Гран-Грем замість відповіді.

— Із кожною мислячою істотою трапляється, — повільно промовив Філософ.

— Ні, не з кожною, — заперечив Гран-Грем.

— Тобто?

— Тільки абсолютно безсовісна, спокійна і самовпевнена людина може перетнути Долину Совісті.

Якийсь час Філософ розглядав заслане хмарою небо над Гремовою головою.

— Зазвичай у казках трапляється інакше. Тільки добрий, хоробрий, співчутливий…

— На жаль, — сказав Грем…»

Третя книга пригод позашлюбного троля рухалася нестерпно важко, на відміну від перших двох. Чи винна у цьому хвороба (відразу після отруєння на Влада напосілася ще й жорстока застуда), чи важко перенесена пригода з Анжелою, чи спогади про Ганну, — але троль із супутниками частенько загрузали, ніби в сиропі, говорили ні про що і діяли непереконливо, Владу раз по раз доводилося присаджувати їх, повертати на вихідну позицію, величезними шматками викидати і переписувати вже готовий, здавалося б, текст.

Провештавшись кілька тижнів по готелях, досі застуджений, млявий, хворий, він повернувся нарешті додому. Поштова скринька була розкрита і безсовісно вичищена, а до хвіртки липкою стрічкою хтось приклеїв записку, але мокрий сніг і відлиги майже цілком змили чорнило, і розібрати, хто і що саме від Влада хотів, було неможливо.

Про всяк випадок він передзвонив до літагентської контори. Так, усе йде за планом: перший варіант кіносценарію готовий, рукопис перешлють із кур’єром, тому цього тижня панові Палію не слід нікуди зникати. Так, згідно з видавничими даними планується збільшити наклади… Так, преса працює, як і було задумано, несподіванок не виникло. Кореспонденти? Не виключено, що хтось із них виявлятиме ініціативу, однак домашню адресу пана Палія утаємничено, як і домовлялися…