Анжела повернулася. Зараз вона виглядала молодшою на свої роки: вологі щоки вкрилися рум’янцем, волосся недбало розсипалися по плечах, мокрі вії кліпали частіше, ніж зазвичай. Сіла спиною до дзеркала, закинула ногу на ногу, витягла з кишені пачку цигарок, запалила:

— То про що ти хотів поговорити?

Влад мовчав.

— Ну? — Анжела навіть підстрибнула на стільці. — Що вирячився? Кажи…

Влад витяг із сумки пачку паперу в прозорій поліетиленовій течці. Мовчки простяг Анжелі.

Анжела, гмикнула, але взяла. Глянула на течку скоса, як ворона на блискучу брошку…

Добре, що вона змила маску. Бо раптову блідість, яка миттєво змила з її щік безневинний дитячий рум’янець, було зараз особливо видно.

Згори паперової течки лежала велика фотографія, вирізана зі старої газети. Моложавий чарівний чоловік дивився крізь прозорий поліетилен, а Анжела вирячилася на нього, як дивляться на примар, і цієї миті й без того фантастична ймовірність того, що Богорад брехав, розтанула цілком.

Анжела швидко глянула Владу в очі. Повільно опустила теку, впустила на потертий готельний палас:

— І?..

— Я найняв людину, яка зібрала все це для мене, — мовив Влад. З-поміж усього, що він збирався сказати Анжелі, ця фраза була найтяжчою. Найбільш слизькою і неприємною для язика.

— І?.. — повторила Анжела. Подивилася на цигарку в своїй руці, струсила попіл на підлогу.

— Нічого, — сказав Влад. — Треба ж було знати, з ким мене пов’язано до смерті… З ким доведеться провести довгі роки. Тому що, як ти пам’ятаєш, я збираюся жити довгенько.

— Усі збираються жити довго, — сказала Анжела. — Не всім вдається.

— Так, — погодився Влад. — У цих людей, — він кивнув на теку біля Анжелиних ніг, — не вийшло.

Анжела нахилилася. Доторкнулася течки кінчиками пальців, скривилася, наче занурила руку в нужник. Відстібнула прозорий клапан, витягла папери і відразу ж перевернула обличчям униз фотографію Єгора Єлистая. Зазирнула всередину, перегорнула кілька сторінок. Виписки з архівів, із книги цивільного стану (шлюб, розлучення, знову шлюб, смерть), газетні статті, перезняті аматорські фотографії, копії банківських рахунків…

— І ти заплатив за це? — тихо запитала Анжела.

— Так, — сказав Влад.

— А ти мерзотник, — констатувала здивовано. — Гад, виродок, негідник, підлота…

Влад хотів запитати: «А ти?», але втримався і промовчав.

— Який би добрий чарівник, — прошипіла Анжела крізь зуби, — позбавив мене необхідності бачити твою самовдоволену пику. Тепер я розумію — це мені кара… Бути прикутою до такої сволоти, як ти.

— По заслузі, — сказав Влад.

— По заслузі, — крізь зуби погодилася Анжела. — А тепер геть звідси. І не показуйся мені на очі, поки не покличу.

Оголосили посадку. Влад залишив недопитою каву і прилаштувався в хвіст невеликого натовпу, завмерлого в очікуванні посадки на літак. До турнікета підійшов довгий автобус, корпус його був так низько посаджений, що, здавалося, він ось-ось доторкнеться черевом до теплого бетону.

Поїхали.

Стояла ясна передполуднева година. Праворуч і ліворуч маячіли крилаті силуети, майоріли емблеми на косих хвостах. Влад стояв, тримаючись за ремінну петлю на поручні, і дивився на сонце — високе тоноване скло плюс дуже темні Владові окуляри дозволяли дивитися на нього, майже не мружачись.

Дивно, але він був навіть щасливий. Сьогодні він став одноосібним господарем кожної своєї хвилини, й у нього попереду було два довгих, насичених подіями дні.

Він звик бути хазяїном свого життя. Господарем, а не жильцем. Тепер виявилося, що життю цьому може настати кінець — із причин, не залежних від Влада. Інші люди тепер вирішують, жити йому чи не жити, і їхня ненависть спрямована проти Анжели, вони уявлення не мають, що дитячий письменник Влад Палій переживе авантюристку щонайбільше на тиждень.

Навіть якби вони знали це — навряд чи така дрібниця змусила б їх змінити плани. Можливо, і Влад, коли б був на їхньому місці, вчинив би точно так само.

Усвідомлювати це було ой як непросто; коли ключі від твого будинку перебувають у чужих брудних руках, а ти позбавлений можливості поміняти замок, коли втеча неможлива — єдиним порятунком залишається вихідний, тайм-аут, ілюзія, в яку ти на час переселяєшся. Два дні волі.

…Три години тому Влад розпрощався з Богорадом. Вони знову сиділи в кав’ярні, тепер у готелі, й приватний детектив знову їв морозиво, тепер полуничне.