Але найголовнішої своєї помилки він припустився два місяці по тому. Анжела вже репетирувала якісь «задні підспівки» у нікому поки не відомій поп-групі, тож продюсер вирішив, що дівчинка дуже мила, і мимохідь, нашвидкуруч, завалив на шкіряний диван у сусідній з його кабінетом кімнаті…

Вона вдала ображену невинність і зникла майже на тиждень. Продюсер не знаходив собі місця. Анжела трапилася йому ввечері, точніше, уранці після якогось заходу в нічному клубі, й, побачивши «дивну дівчинку» на капоті своєї машини, продюсер відчув — до нього повертаються молодість і життя…

Далі все було легко і просто. Анжела з «задньої дівчинки» стала «проектом», їй шили екзотичні костюми, вчили хореографії, пластики, вокалу, гімнастики, возили в басейн і до тренажерної зали, вона жахливо втомлювалася, однак блаженствувала несказанно. Особливо Анжелі подобалося іноді зустрічати в коридорах дівуль, котрі колись обійшли її на тому найпершому кастингу. Патякали, що продюсер закохався в неї без тями, та він і сам у це вірив, але Анжела не втрачала пильності, чудово розуміючи, що порох треба тримати сухим, а крокодила — мокрим. Час від часу, помітивши хоч тінь байдужості свого патрона до власної персони, Анжела зникала на декілька днів. Охорона ноги збивала, продюсер, не вміючий терпіти ані найменшого страждання, мучився страшно, шпурляв у челядь порожніми пляшками, гидко лаявся, а чи не найбільше діставалося Анжелі. Заздрісники щоразу сподівалися, що знайдену утікачку буде відразу вигнано без жалю — однак вартувало Анжелі з’явитися, як продюсер розцвітав, укривався ніжним рум’янцем і забував усі образи…

Тим часом Анжела вже розучувала спеціально написані для неї пісеньки. Тим часом у надсучасній і до жаху дорогій студії почався запис її першого «альбому», тим часом її фотографії мелькали в глянцевих журналах і щедро оплачені журналісти лабали рекламні статті. Між Анжелою і її всенародною славою залишалося якісь півкроку…

— Щось я не пригадую твого тріумфу, — сказав Влад. — Я, звичайно, не стежу за такого штибу музичними подіями, але часто їжджу в авто і слухаю радіо. Чи ти співала під псевдонімом?

— Ні, — Анжела зітхнула. — Мій альбом узагалі не вийшов. Це було саме того року, коли його грохнули… застрелили в одному шикарному барі.

Влад насупився:

— Не пам’ятаю. Ім’я продюсера пригадую — так, начебто був такий… Потім зник кудись.

— Не зник, а його вбили, — спокійно повідомила Анжела. — І дуже добре, що мене не зачепили… бо я саме була поруч. Устигла залізти під стіл… У мене потім голос зник узагалі. Я швиденько зібрала свої нові шмотки, до чого зуміла дотягтися, і — гайда… за відпрацьованою схемою.

— Чому? — здивувався Влад. — Хіба ти була в чомусь винувата?

— Мені заздрили, — пояснила Анжела. — Мене б у гівні утопили б перш, ніж я встигла сказати «а». А ще зажадали б готові записи викупити, студію оплатити, та мало чого… від гріха подалі. Чкурнула я. Не вперше.

І вона простягла руку і увімкнула радіо — ніби вказуючи на закінчення розмови.

Вони приїхали до столиці та зупинилися в готелі — не дорогому, але й не найдешевшому, не в центрі, але й не на околиці. Анжела помітно нервувала, і Влад не міг зрозуміти, чи є хоч якісь підстави для її страху, чи це манія переслідування у зародку, данина розхитаним нервам.

— Чого ти боїшся?

— Нічого, — відповідала вона ще нервовіше.

— Як ти думаєш, хтось міг нас вистежити? Поки ми вешталися дорогами? По тому, як ми в’їхали в місто — у годину пік, між іншим? За нами стежили з вертольота? Дані наших паспортів від портьє потрапили прямо в комп’ютер зловмисника? Інша річ, якщо ти в розшуку…

— Я не в розшуку! Справу закрито!

— Ну, і радій. І май на увазі: я послухав тебе тільки тому, що в мене в самого є певні справи в столиці…

Влад кривив душею. Він послухав її, дозволив Анжелі втягти себе у цю аферу і навіть налякати. Йому здавалося, що вона не говорить усієї правди, і це турбувало його дедалі більше.

Він наполіг, щоб вони зупинилися в різних номерах. Час зустрічі залишився незмінним — щотри дні о дванадцятій нуль-нуль. Місцем зустрічі обрано було бар на першому поверсі.

Унормувавши в такий спосіб своє життя, Влад по черзі провідав літагента, видавця і кінопродюсера. Книга про Гран-Грема розходилася зльоту, фільм перебував на передзнімальній стадії, не за горами й комп’ютерна гра, тож Влад згаяв кілька днів у приємних, хоча й доволі нервових бесідах. Йому показували фотографії претендентів на головні ролі, сценарист довго і нудно пояснював різницю між літературним текстом і драматургічним доробком. Владу завжди здавалося, що він цілком цю різницю розуміє, однак виявилося, сценарист бачить її якось по-своєму, і вони навіть злегка погиркалися — з приводу перших сцен. У розпал суперечки Влад піймав себе на тому, що все далі від’їжджає від столу разом із кріслом на коліщатах, від’їжджає в міру того, як наближається до нього розпаленілий сценарист, і що свідки розмови здивовано спостерігають за цим переміщенням. Влад акуратно закінчив розмову, вибачився і, поскаржившись на погане самопочуття, швидко пішов. А спускаючись сходами (компанія навіть випадкових попутників у ліфті ентузіазму не викликала), похмуро подумав: така ось темпераментна суперечка варта двох тижнів, проведених пліч-о-пліч у купе потяга, але мовчки…

Доведеться надалі спілкуватися зі сценаристом письмово.

Двічі або тричі його впізнавали на вулицях — діти і підлітки, тож він посміхався, вітався у відповідь і дивувався з власної байдужості. Ні радості, ні незручності, ні гордості — начебто так і слід, ніби саме так було завжди…

У день «ікс» він спеціально не запланував собі ніяких справ, пізно встав, смачно поснідав, трохи попрацював. Він не бачив Анжелу вже три дні, й об одинадцятій його стала охоплювати звична нетерплячка.