— Нам із тобою жити двадцять вісім років, — нагадав Влад. — За найоптимістичнішими прогнозами… А за песимістичними — п’ятдесят. Колись давай.

Анжела надулася.

— Якщо тебе заарештують, — сказав Влад, — нам обом буде дуже, дуже зле. Пам’ятаєш свого Гарольда?

— Він не мій, — відрізала Анжела. — І я кажу правду. Я — спадкоємиця Оскара, а його родичі…

— Оскар — це твій чоловік? Старий фармацевт?

— Я не говорила, що він фармацевт. Я казала, що він зробив гроші на ліках.

— Ну, треба ж мені якось його називати…

— Називай його Оскар.

— Гаразд, — Влад кивнув. — Тож у нього була рідня? І їм не сподобалося…

— Була і є, — крізь зуби прошипіла Анжела. — А Оскар написав заповіт, за яким чималий шматок дістається мені. Їм — фірма. Мені — гроші. По-моєму, все чесно.

— Але вони так не вважають? Слухай, а дата на заповіті яка? Чи не підписав він…

— Так, — Анжела похмуро кивнула. — Він переписав заповіт… колись ж бо був інший, певна річ… Переписав на мою користь за три дні до того, як помер на ранковій пробіжці. Як невдало вийшло!

— Невдало, — погодився Влад.

— Родинонька відразу взялася до справи, — зітхнула Анжела, — бідного Оскара тричі ховали, потім на вимогу дочки викопували й обстежували на предмет отрути й усе таке. Тричі! Першого разу я ридала, як білуга. Вдруге мені було страшно. Втрете мені вже реготати хотілося, ледве стримувалася, нервовий такий сміх… На четверті похорони я навіть не пішла. Хоча й противнючий був Оскар до сказу, але таких знущань після смерті навіть він, по-моєму, не заслужив…

— І що показала експертиза?

— Нічого, — Анжела махнула рукою. — Мене тягали до слідчого щодня. Челядь допитували мало не під детектором брехні. Усі наші з Оскаром таємниці витягли на поверхню… Ті три дні між новим заповітом і смертю на пробіжці розписали по хвилинах. Жодна скотина не сумнівалася, що я його якимось чином занапастила. Вони доводили, що я його не любила. Ну, і що? Не вбивала ж. Вони доводили, що я над ним знущалася… Це неправда, я тільки іноді, коли він сильно мене допікав, збирала речі й удавала, ніби йду геть. Деньочків на три-чотири. А на стінку він починав лізти вже на другий день, так прив’язався. І уявляєш, Владе, сміх який — він думав, що це називається коханням! Що це і є та любов, котра як НЛО, — всі знають: вона є, але мало хто її бачив. Мій бідний старенький Оскар думав, ніби побачив цю літаючу тарілку! А ці, всі, починаючи від суки-Ксенії, його доньки… Вона його сама не терпіла… Але доказів ж бо моєї провини не було! Не було, не було… Як вони лютилися, Владе! Вони мене голими руками готові були рвати…

Анжела потупила очі.

— А чому він раптом змінив заповіт? — м’яко запитав Влад.

— Бо я його про це попросила, — просто сказала Анжела.

— Попросила?

— Наполегливо попросила. Я сказала, що або заповіт, або я іду.

— І про цю розмову теж було відомо?

— Певна річ, — Анжела знову зітхнула. — Челядь про все донесла… А я кажу на слідстві: ну, мало яка там дружина погрожує чоловікові, що піде геть? Їх, слідчих, власні дружини так не роблять, чи що? Так, я хотіла цих грошей. Вони мої по-справедливості. Але Оскара я не вбивала! Він сам помер…

— Супер, — кинув Влад, і Анжела зачула відразу в його голосі.

— Ну, звісно, — гукнула з викликом. — Я розважливе стерво. Заради грошей готова на все. Ти не знав? Ти ночував коли-небудь під мостом?! Ти жер зі сміттєвого бака? Коли я втекла від Гарольда, у мене не було… Ну, нічого не було. Тільки шмарклі при мені — мої. Синці — теж мої… Шрами від Гарольдового паска…

— Кожен мерзотник, коли його піймають за руку, розповідатиме про своє важке дитинство, — додав Влад. — Та так, що сльозами вмиєшся.

— Йди до біса, — лайнувшись, Анжела вилізла з машини. Якийсь час Влад чув іще тріщання гілок і здавлені прокляття, а потім усе стихло.

Вона повернулася над ранок. Влад лежав на відкинутому сидінні, закутуючись у плед. Плавав поміж сном та явою, а коли повернулася Анжела, сон зісковзнув, і стало холодно.

Вона мовчки влізла в авто. Попросила осиплим голосом:

— Увімкни пічку…

Він потягнувся, завів мотор і, виждавши трохи, включив обігрів.

— У мене там чай у термосі, — вирік із другої спроби (його голос теж, виявляється, охрип). — На задньому сидінні, подивись-но…

— Пробач мені, — перепросила Анжела. — Двадцять років ось так з тобою мучитися… я, напевно, раніше здохну.

— Не здумай, — сказав Влад. — У мене є плани на майбутнє. Тільки про Гран-Грема планую мінімум книг із десять… Тож ти, будь ласка, стеж за своїм здоров’ям.

Вона відпила з пластикової чашки:

— Оце думала… Напевно, я дурепа. Інша б людина з такими можливостями… Особливо, коли вона — молода вродлива дівка… Чого б не зробила! А я…