Франт викладав філософію, його лекції були двічі на тиждень, на підмізинному пальці його правої руки пишніла масивна обручка, проте він завжди виокремлював поглядом гарненьких студенток, але ж Ганна була не просто гарненька. Вона була… Ні, не найвродливіша на курсі, були дівчата й примітніші. Ганна до того ж майже не використовувала косметики… Ганна — наче профіль на монеті, срібло серед міді й нержавійки, вона виділялася б і серед золота, ледачого, вульгарного, жовтого. Вона сміялася неголосно, але Влад завжди чув її сміх навіть крізь глухий регіт однокурсниць. На лекціях дівчина рідко ставила запитання, але якщо питала про щось — то ніби дротиком у «десятку». Викладачі зазвичай у відповідь спішно кивали: «Так, добре, що ви запитали, я саме хотів пояснити…».

У неї був чіпкий, ясний погляд. Влад мріяв, щоб вона хоч один разочок подивилася й на нього. Ось так, з вогником на денці пильних очей.

Якось увечері вона сиділа в читальному залі до самого закриття бібліотеки. І Влад сидів — зовсім поряд, хоча й невидимий Ганні за стелажем із якимись журналами. За п’ять восьма бібліотекарка пішла по рядах, випроваджуючи студентів додому. Ганна відстала від зграйки дівчаток і, опустивши голову, побрела в гардероб. Кінець шарфу в її руці волочився по підлозі, а Влад йшов позаду, в якихось двадцяти кроках. Ось прийшли до гардеробу — на кожному порожньому гачку висів бляшаний номерок, і всі вони дзенькали, варто було лишень доторкнутися до вішалки. Ганна натягла пальто — Влад не став їй допомагати, він чекав біля порога, поки вона одягнеться і піде…

І тут у неї з кишені випав металевий жетончик на метро. Вилетів і покотився по підлозі, по темному воскованому паркету, по бетонній плитці, просто до Владових ніг. Вдарився об його правий черевик — і, покрутившись іще трішки, влігся на бік.

Влад машинально нахилився і підняв жетон.

Однокурсники давно звикли не зауважувати його — начебто він був такою ось вішалкою з дзенькітливим номерком, Ганна і дивилася так, начебто вперше бачила цього невисокого веснянкуватого хлопця з витертою сумкою через плече.

Але вона дивилася. Прямо на нього. І в чорних чіпких очах був привітний подив.

Влад ступив крок уперед і поклав жетон на гардеробну стійку.

— Дякую, — сказала Ганна.

— Будь ласка, — кинув він, повернувся і вийшов.

…Вона чимчикувала темною вулицею, а він підтюпцем позаду, не випускаючи її з виду. Дівчина сіла на трамвай — і він примудрився втиснутися так, щоб вона не помітила. Вийшла — і Влад за нею, увійшла до під’їзду — і парубок слідом — нечутно. На третьому поверсі відчинилися двері, жіночий голос запитав, чому так пізно, двері зачинилися…

Наступного ранку Влад купив на пошті десять конвертів без марки і тонкий шкільний зошит. Через два дні знову проводжав Ганну до самого дому і залишив конверт у поштовій скриньці квартири номер вісім.

«Привіт.

Ти займалася хореографією? Ти танцівниця, так?

Май на увазі — філософ вирячується на тебе, як на шоколадний торт, а ти нічого не помічаєш. Тобі й не треба. Нехай собі світить оком.

Прошу, знай, якщо тобі щось знадобитися — поруч завжди є людина, котра зможе допомогти і захистити.

Завжди.

Ну, що — мені вдалося тебе заінтригувати?

Квітень».

А вранці вона уважно вдивлялася в обличчя однокурсників, і щоки її здавалися рум’янішими, ніж зазвичай. Клятий філософ нюхом зачув її романтичний настрій, попросив залишитися після пари і довго щось утовкмачував, ніжно водячи пальцем по рядках Ганниного реферату…

«…Ця скотина обов’язково чіплятиметься до тебе перед іспитом. Якщо тільки він спробує робити гидкі натяки — приколи на светр будь-яку брошку чи навіть просто шпильку…

Квітень».

Він відімкнув ворота великим нержавіючим ключем. Загнав у гараж машину — колеса раз у раз пробуксовували в снігу, поштова скринька була переповнена, з щілини для листів і газет рожевим язиком стирчала якась рекламна листівка. Поріг, рівно припорошений снігом, скидався на стіл під накрохмаленою скатертиною; рифлені черевики Влада припечатали цю пишноту, сповістивши цікавому листоноші, що «цей ненормальний» нарешті повернувся додому.

Листоноша колись навіть повідомив у поліцію. Він певен був, що Влад — темна особа, що чесні громадяни так не поводяться. Влад подарував дільничному книжку своїх казок «Для найменшеньких», і на цьому інцидент вичерпався, але листоноша звідтоді не злюбив його ще лютіше і розпускав околицею найбридкіші й найбезглуздіші плітки. Щоправда, Влад цим не переймався, знайомих і сусідів у нього тут не було, він вибрав цей будинок саме за його усамітненість…

…Якраз напередодні консультації з філософії Ганна прийшла на заняття із залізною брошкою на светрі. Вона виглядала пригніченою, від рум’янцю й сліду не лишилося, хтось із приятельок глумливо пожартував з приводу дешевої прикраси, Ганна зробила спробу зняти брошку — але, зрештою, залишила…

Увечері того ж дня Влад прийшов до філософа додому. Двері відчинила дружина — опецькувата пані в смугастому махровому халаті. Влад тицьнув їй у руки жовту, як курча, троянду і з посмішкою попросив покликати пана такого-то.