— Не розминемося? — повільно запитав Влад.

— Дивися уважно, — сухо кинула Анжела. — Я стоятиму біля узбіччя… Мене важко не помітити.

За годину п’ятнадцять вони котили, залишаючи захід праворуч і позад себе, а з усіх дзеркал на Влада дивилося червоне з позолотою небо. Сутінкова пора завжди, від самого дитинства, викликала у нього почуття розгубленості й незахищеності. У такий час добре сидіти перед каміном із книжкою, пачкою печива і гарячим чаєм у порцеляновій чашці.

Невиразно бурмотіло радіо. Клац — і в салоні запала тиша, така самісінька, як під час їхньої першої зустрічі, коли Влад пригальмував біля узбіччя з наміром запропонувати допомогу жінці в рудій шубі.

— Ти не міг би включити музику? — запитала Анжела.

— Помовч, будь ласка, — попросив Влад.

І вони їхали далі серед тиші.

У приміській зоні їх зупинив дорожній інспектор. Влад відчув, як напружилася його супутниця. Інспектор посвітив ліхтариком у Владові документи, кинув зацікавлений погляд на жінку в червоному пальто і дозволив їхати далі. Анжела кілька разів озирнулася через плече на смугасті шлагбауми, що перекривали дорогу.

— Що ти утнула? — процідив Влад крізь зуби.

— Нічого, — дещо награно здивувалася Анжела. — Ти що думаєш, у мене конфлікт із законом?! Гарненької ж ти думки…

— Помовч.

І вони їхали і їхали собі далі, розганяючись на трасі й стишуючи хід щоразу, коли доводилося проїжджати через селища. Анжела раз по раз здригалася, забачивши в дзеркалах заднього огляду відображення далеких фар.

Близько опівночі вони в’їхали до лісу. Влад пригальмував, і Анжела здивовано на нього витріщилась. Кілька машин обігнали їх і помчали вперед. У світлі фар виникли смугасті білі стовпчики, тож Влад звернув на ґрунтову дорогу.

— І куди це? — запитала Анжела.

Влад не відповів. Звернув праворуч, потім ліворуч, зупинив машину, заглушив мотор і вимкнув фари. Не стало лісу і вітрового скла перед очима — навколо загусли темрява і тиша, майже нічим не розбавлені.

— Ну і що? — запитала Анжела глумливо. — Ти наче й не схильний був до театральних ефектів, з чого б це?

Влад увімкнув світло в салоні. Темрява посунулася, але не відступила, і кожне скло перетворилося на чорне дзеркало. Повернувшись до Анжели, Влад бачив її обличчя, її віддзеркалену потилицю і відбиток свого лиця — все відразу.

— Розповідай, — сказав Влад. — Перш ніж ми поїдемо далі, я хочу знати, чому раптом тобі так терміново приспічило чкурнути геть. А коли надумаєш збрехати — я здогадаюсь.

— Давай без цих ото слів, — скривилася Анжела. — «Приспічило», «чкурнути», «збрехати»… А як ти думаєш, нормальна людина може довго висидіти в цьому вошивому готелі «Турист»? Ці наші зустрічі за розкладом… та хто завгодно збожеволіє. Мені просто треба провітритися.

Влад обіперся ліктями на кермо:

— Анжело… Скільки ти збираєшся прожити?

— Це погроза? — відразу відгукнулася вона. — Ножик до горла?

— Це не погроза. Уяви, що ти доживеш до вісімдесяти… Це ще, як мінімум, років п’ятдесят. І всі ці роки — піввіку! — поруч з тобою буду я. Розумієш?

Запала тиша.

— Мені так довго не протягти, — сказала Анжела несподівано захриплим голосом. — І потім… Ти, перепрошую, старший десь років так на десять із хвостиком. А мужики живуть менше. Якщо ти навіть дотягнеш до сімдесяти… Це вже точно не п’ятдесят, а лише якихось двадцять сім або двадцять вісім… Тож не лякай, будь ласка.

Влад не відводив очей, і Анжела відвернулося перша:

— Слухай… Ну, я розумію. Мені ще пощастило з тобою… Що ти нормальна людина… Хоч у це важко повірити. Ти — і нормальна людина. Такий, як ти… Ну, от. Я була дружиною одного багатого стариганя. Він зробив купу грошей на якихось там ліках. Йому було вже за сімдесят! Він уже нічого не міг, тільки сопів. І я була його дружиною. Дуже пристойно, у нього три особняки в самій лише столиці…

— І він умер, — сказав Влад.

Анжела блиснула очима:

— Помовч! Дай мені закінчити… Що за манера — лізти зі своїми дурними… припущеннями… Так, він умер. Від якоїсь старечої хвороби. Я тут ні при чому.

— Від чого він умер?

— Та не пам’ятаю я! Начебто, інфаркт. Біг ранесенько — і брик… Я тут ні при чому! Я нікуди не їхала. Була вдома…

— Скільки років ти з ним жила?

— Років п’ять, — промурмотіла Анжела. — Ні… Три з половиною. Начебто так.

— Хто тобі повірить, коли так плутаєшся?

— А ти що, слідчий? Ти мене в кабінет викликав?