— Номер ви не запам’ятали?

— Який там номер, — безнадійно кинула Анжела. — Він був увесь брудом заліплений.

— А марка яка? Хоч приблизно?

Влад подивився на Анжелу. Та знизала плечима:

— Нічогісінько не розуміюсь на самоскидах…

— А я його і не роздивився до ладу, — мовив Влад. — Він довго за нами їхав…

— Двадцять три хвилини, — уточнила Анжела.

— Але тримався далеко позаду, — заперечив Влад. — Я встиг лишень запам’ятати, що кабіна жовтогаряча…

— Не голка, — підсумував лейтенант авторитетно. Владу здалося, що він мимоволі цитує фразу з якогось фільму. — Знайдемо. Куди він дінеться…

— Він дуже грамотно все зробив, — сказала Анжела. — Їхав позаду… а коли ми вийшли на той відтинок, над обривом — просто наздогнав і стукнув боком. Ми б злетіли в річку… Коли б не це дерево…

Лейтенант покусав губу. Здивовано звів брови:

— Тобто ви думаєте, що він… навмисне?

Лікар оглянув обох і запевнив, що обом пощастило. Від серйозних травм Бог уберіг — нічого, крім синців, саден і кількох порізів, причому більше дісталося Владу — величезний синець на грудях, біль при кожному вдиху і видиху. Об кермо бебехнувся…

Машину витягли краном і доставили за допомогою тягача.

— Металобрухт, — сумно оцінив черговий лейтенант. — Відновленню не підлягає. Але ви не засмучуйтеся — могло бути і того… Гірше… Це диво іще, що ви живими залишилися і шию не зламали. А залізяка — вона залізяка і є. Чого її шкодувати?

Розмова по тому, як Анжела заявила про замах, була суцільним набором незручностей і недомовок.

— Ви думаєте, що він… навмисне?

— Ну, звісно. Ясно ж, що він їхав позаду, аби на цьому відрізку, над урвищем, скинути нас у прірву.

— Тобто хтось задумав вас убити? У вас є підстави так думати? Вам — або панові Палієві — погрожували? У вас є вороги?

Отут Анжела зніяковіла, засовалася на стільці, пошукала поглядом Владової допомоги, але той дивився убік.

— Так! — кинула Анжела зухвало. — Мені — особисто мені — погрожували. У мене є вороги.

— Тоді вам слід звернутися до карної поліції, — посмутнівши, визнав лейтенант. — Ми займається безпекою на шляхах, а не шантажем і вбивствами. П’яних водіїв ми бачили чималенько, а от найманих убивць на самоскидах — не зустрічали жодного разу…

— Ваша справа, — сказала Анжела дещо зарозуміло, — знайти машину. Її викрали, ось побачите. Не п’яний водій. Її вкрали і кинули, точно…

Хоч як сумно, але вона мала рацію. Того ж дня з’ясувалося, що в одному з приміських господарств саме напередодні було викрадено вантажівку. А майже тиждень по тому (Влад з Анжелою приходили до тями, живучи у великому двокімнатному номері чергового готелю) знайомий лейтенант потелефонував їм зі звісткою, що вантажівка знайшлася. За декілька кілометрів від місця події, покинута в лісі. На правому боці виявилася вм’ятина з залишками бежевої емалі (а Владу так подобалися машини світло-бежевого кольору!). Більше не виявили нічого — ні відбитків пальців, ні волосини. Той недовгочасний власник вантажівки не залишив про себе ані звісточки.

— Ви дозволите?..

У маленькій вуличній кав’ярні під строкатим тентом було не те, щоб людно, — але якось роз’єднано, відвідувачі приходили поодинці, рідко вдвох, і кожен сідав за окремий столик, тож до миті, коли незнайомець чемно попросив у Влада дозволу приєднатися до нього, у напівпорожній забігайлівці не залишилося жодного вільного столика.

— Певна річ, — дав згоду Влад.

Підійшла офіціантка, й чоловік навпроти замовив морозиво, а Влад тихо здивувався. Йому чомусь здалося, що сусід обов’язково попросить спиртне. Він сам не знав, звідкіля виникла така впевненість. Незнайомцеві було близько сорока, колір його обличчя й тіні під очима вказували на схильність до нездорового способу життя, однак на алкоголіка він схожий не був. Утім, на любителя морозива — теж…

— Доброго дня, пане Палій, — тихо мовив незнайомець. — Це зі мною ви говорили по телефону…

— Я здогадався, — кивнув Влад у відповідь.

І надпив із чашки.

— Мене звуть Захар Богорад, — вагомо сказав чоловік навпроти. — Ось моє посвідчення.

І він тицьнув Владові під ніс розгорнуту «ксиву». Влад пошкодував, що не носить окулярів: зараз зависла б природна пауза — він довго виймав би окуляри з кишені, одягав на носа, розглядав фотографію свого співрозмовника — а за цей час долав би внутрішню зніяковілість.

Решки внутрішньої зніяковілості. Бо основну її частину він уже давно переборов, обдзвонивши по телефону кілька приватних детективних агентств і за якимсь натхненням вибравши серед них те саме, котре представляв його нинішній співрозмовник — агентство «Фенікс».

Незнайомець знову піймав його погляд. Піймав і притримав, начебто пазуристою лапою:

— Отже, яку саме допомогу ви хотіли б отримати?

— Мені потрібні якомога докладніші дані про одну людину, — пояснив Влад. — І певні дані, відомі мені, потребують перевірки.