На «один» і на «два» Влад працював, і «Гран-Грем» просувався вперед зі страшенною швидкістю, і вже маячів, нарешті, фінал. Уранці дня під назвою «три» Влад починав нервувати; він прокидався раніше, ніж зазвичай, слухав, як пересвистуються синиці в досвітній сірій імлі, й думав, що сьогодні — новий день у кружальці з синього чорнила.

Він змушував себе заснути — марно. Вставав, брався за звичні справи — і ні на секунду не забував, що сьогодні — той день. Особливий. Сьогодні.

Йому завжди вартувало зусиль виїхати з дому вчасно, а не на п’ятнадцять-двадцять хвилин раніше. Він під’їжджав до перехрестя шосе і Дачної й зупинявся неподалік від автобусної зупинки — шиферного навісу над єдиною стіною, у три шари обклеєною рекламними листівками. О дванадцятій нуль дві до зупинки підходив синій смугастий автобус, а з нього цієї пори завжди виходив один всього пасажир, жінка, яка з нагоди приходу весни змінила руду шубу на довге червоне пальто.

Влад виходив з машини і йшов до неї, намагаючись не пришвидшувати кроку. Анжела стояла, дивлячись йому в очі й не рухаючись з місця. Тільки коли між ними залишалося кроків п’ять-сім, Анжела ступала вперед, наче важкий потяг, і, зробивши повільний крок, простягала руку в шкіряній рукавичці.

Влад знімав із неї рукавичку. Повільно стягав, вивертаючи навиворіт, боячись хоч чимось виявити нетерплячку. А по тому торкався до голої Анжелиної долоні — гарячої і мокрої.

Небо крутилося над його головою, наче синя вінілова пластинка. Кров стугоніла у вухах — бравурним маршем.

Потім він опановував себе. Якщо щастило, встигав помітити відблиск щастя на денці похмурих Анжелиних очей — вона теж опановувала себе. Вони розглядали один одного вивчаючи: наскільки багато побачив супротивник? Що він устиг зрозуміти? Чи застав візаві у момент безсовісного щастя?

Потім вони квапливо прощалися і розходилися в різні боки. Влад сідав у машину і відразу їхав, і у дзеркалі заднього огляду відбивалася постать у червоному пальто, яка неквапом йшла вздовж траси до міста і схожа була звіддалік на бродячого кардинала.

Якось він запропонував:

— Може, тебе підвезти?

Був сонячний день. Сніг розтанув цілком, звідусіль лізла трава, на осонні випнулися найперші, кволі ще кульбаби.

— Я б воліла погуляти, — відповіла Анжела. — Не маю бажання лізти в смердючу машину.

Влад подумав, може, варто образитися. Втім, Анжела явно не мала на увазі конкретно його, Владів, автомобіль. Автобуси, якими вона подорожувала останнім часом, були значно гидкіші.

Влад подивився на небо — і несподівано для себе запропонував:

— Скласти тобі компанію?

Вона запитально на нього подивилася. Знизала плечима:

— Ну, спробуй…

І обіперлася на його руку.

Вузька асфальтна доріжка вела до лісу. Вони йшли мовчки. У лісовому затінку ще лежав сніг, а там, де закінчувалася ця доріжка, на пішоходів чекала неправильної форми калюжа, чорна та бездонна з вигляду, тремтливе віддзеркалення неба, кільця соснових крон і сороки вгорі над ними.

Влад задивився зачудовано. Сорока полетіла.

— Ти мене, звісно, зневажаєш, — задумливо сказала Анжела.

Влад мигцем зиркнув на неї, звів очі. На сосновому стовбурі навпроти опинилася худюща білка.

— Але ти мене не ненавидиш, — сказала Анжела цього разу здивовано. — Це незвично… Як усі вони мене ненавиділи! Розвели б багаття та спопелили. Якби вміли. Якби зважилися.

Білка піднімалася до неба по спіралі навколо сосни — Влад бачив її голову, спину, хвіст, потім випускав білку з поля зору, поки з іншого боку стовбура знову не з’являлася вухаста голова.

— Вони всі? — запитав Влад.

— Їх було… декілька, — сказала Анжела. — Ти, втім, сам давно здогадався.

Влад мовчав.

— Я тобі підсипала в чай дві дози транкрелакса, — різко кинула Анжела. — Я тебе прив’язала, як скотину, як собаку на шворці. Чому ти мене не ненавидиш?

— Не знаю, — сказав Влад, подумавши. — Правда. Не знаю.

— Я тебе ніколи не любила. Ти мені навіть не подобався.

Просто я побачила, скільки народу довкола тебе треться. Ти б чув, що вони говорили за твоєю спиною! Що твій «Гран-Грем» — сумнівної якості казочка, яка не має нічого спільного з великою дитячою літературою, а ти догодив низькопробному смаку дурної публіки, і в нас, що невигадливіше, то простіше, то більший успіх. Що тебе чекають золоті гори, бо тобі дико пощастило. Вони так і казали — везунчик. Копнув не дивлячись, знайшов золоту жилу… І я вирішила прив’язати тебе. Бо в тебе повно грошей, ти вже знаменитий, а за рік будеш просто-таки зіркою… А головне — я люблю фортових чоловіків. Везіння — це як світло. Воно падає на того, хто поруч… Тому я спала з тобою. І ходила за тобою. Тому підсипала тобі трансрелакса. Кумедно, правда?

— Ти чекаєш, що я сполотнію? — з посмішкою запитав Влад. — Чи почервонію? Або — що?

— Ти давно здогадався, — кивнула Анжела. — Але мені просто цікаво. Ти все це знаєш — і не ненавидиш мене?

— Мені теж цікаво, — сказав Влад. — Ось якби ти не нарвалася на… якби я був звичайною людиною — як би далі розвивалися події?

— Ти б полюбив мене, — сказала Анжела впевнено. — Тобто тобі б здавалося, що ти мене кохаєш. Адже любити — значить страждати.

— Так? — здивувався Влад.