Влад занедбав роботу. Влад сідав за кермо, кудись їхав, повертався, прибирав на подвір’ї, скопував газон, сподіваючись чомусь, що біль у долонях і м’язах пересилить внутрішню сверблячку, бажання негайно бачити Анжелу. Перші кілька раундів вона програла геть чисто — сама заявилася до нього, і навіть раніше, ніж очікувалося. Зате потім вона раптом зникла, і Влад, прочекавши її день і ніч, легкодухо здався. Він сів за кермо і поїхав розшукувати готель «Турист».

— Поклич покоївку! — крикнув дивний високий голос з-за дверей з табличкою «п’ятдесят два». Влад не відразу впізнав цей голос, і йому здалося, що він помилився номером. — Двері…

Влад звернувся до бабусі-чергової на поверсі, низенької і круглої, як ґудзик. Та довго перебирала ключі, стривожено прислухаючись до голосу пожилиці, що з придихом повторював: «Двері! Двері!». Здавалося, наче жінка в замкненому номері перебувала в любовному екстазі. Можливо, на думку покоївки саме і спала якась непристойність, вона навіть злегка пручалася, коли Влад, м’яко відтіснивши її плечем, кинувся до ванної.

Секунда отриманого щастя. Надто коротка секунда. З кожною новою зустріччю — усе коротша і коротша…

Анжела сиділа на краю ванни, схожа на жертву гігантського павука. Її цілком обплутувала капронова білизняна мотузка, вигадливе макраме, сплетене між живою жінкою і чавунною сушаркою для рушників. Влад подумав, що буде, коли покоївка побачить цю дику картину, і обернувся, затуляючи Анжелу собою:

— Дякую. Усе вже гаразд.

— Спасибі, можете йти, — луною відгукнулася з ванної Анжела.

Бабуся завагалася, але таки вийшла, збентежена і стривожена. Влад обернувся до Анжели — очевидно, створення такого вигадливого витвору мистецтва, що прив’язав її до батареї, забрало не одну годину.

— Візьми. У кімнаті. Ножиці, — попросила Анжела тихо.

Він знайшов манікюрні ножиці на низькому журнальному столику, а водночас кутиком ока запримітив, що в крихітній кімнатці все перевернуто догори дриґом. Узявся різати мотузку, але маленькі ножиці не були призначені для двобоїв з білизняним шнуром, тож капронові кінці кублилися, перетворюючись на некрасиві квіти, ножиці тупилися і грузли, а намертво затягнутих вузлів віднайшлося штук зо двісті. Влад нарешті закінчив шматувати мотузку, і Анжела сповзла на синю кахлеву підлогу.

Влад ухопив її під пахви і відтяг до кімнати. Мигцем пригадалося: ось так і вона його перла, коли відключився після чашки чаю «з сюрпризом»…

— У мене руки затерпли, — занила Анжела. — У мене усе замліло. У мене спина болить. У мене ноги змерзли. У мене…

— Сама винна, — сказав Влад. — Треба було просто сісти і приїхати. І не вдавати з себе героїню.

Вона посміхнулася:

— Наступного разу я придумаю щось цікавіше. Дістану наручники і пристебнуся до батареї. І ти приповзеш до мене кланятися, як сьогодні. Ти приповзатимеш до мене завжди.

— Отож-бо гарний уклін, — сказав Влад. — Знаєш, жалюгідний вигляд переможця добряче підсолоджує гіркоту поразки… якщо це поразка.

Анжела раптом зареготала лунко і весело. Упала на диван, розкинула руки:

— Слухай, знаєш, на кого ми схожі? На людину, котра вирішила поборотися з власним сечовим міхуром. Вона вважає принизливою щоденну потребу випорожнятися… і тому тримається до останнього. А потім біжить у вбиральню з виряченими очима. Ось на кого ми схожі, любий мій літераторе… Чому ти не прийшов учора? Вчора ж ти вже був «гарненький» — то чому не приїхав, це ж не так далеко? Чекав, щоб я приповзла до тебе на пузі? Тобі подобається, коли я перед тобою плазую? Приємно, душа радіє? Правда?

— Неправда, — заперечив Влад.

— Тоді чому ти не приїхав сам, першим? Учора я була вдома цілісінький день… Почастувала б тебе вином. Ми посиділи б, поговорили, як люди…

— А де цей твій приятель? — Влад зобразив руками шафоподібні плечі.

— Ти ревнуєш? — посміхнулася Анжела.

— Він же теж вимагає побачень, — рівним голосом пояснив Влад. — Якщо ти його прив’язала…

— Не турбуйся, — вона відвернулася. — Я… пожартувала. Я, власне, і не збиралася по-справжньому його прив’язувати. Так, погралася…

Вона задумливо розглядала сліди від мотузки на своїх зап’ястках. Припухлі почервонілі смужки відтінялись свинцевою синню.

— Погралася, — задумливо повторив Влад. — Ну, я пішов.

— Зажди, — попросила вона, коли він уже стояв у дверях. — Давай… домовимося. Щотри дні, на перехресті траси і вулиці Дачної… О дванадцятій нуль-нуль. Щоб по-людськи жити. Ти ж не проти?

Жити по-людськи.

Влад придбав собі кишеньковий календар (і під загрозою смерті він не показав би його Анжелі). Кожен третій день у ньому був обведений кульковою ручкою. Усе життя розподілилося на мікроперіоди, зникли понеділки і суботи, стерлися всі числа місяця, залишилося тільки «один-два-три», меланхолійний вальс, у якому обоє — і Влад, і Анжела — поступово навчилися віднаходити якесь похмуре задоволення.